вівторок, 5 жовтня 2021 р.
четвер, 19 березня 2020 р.
неділя, 22 вересня 2019 р.
понеділок, 17 вересня 2018 р.
Лекція з Основ
філософських знань на тему: Українська філософія.
Тема заняття: Українська філософія. Особливості її
розвитку.
Мета заняття: Дослідити етапи розвитку
української філософії, навчити студентів орієнтуватися в філософських теоріях
українських філософів. Пояснити загальні особливості вітчизняної філософії, навчити
робити аналіз та висновки, висловлювати власні думки на проблеми різного
характеру.
План заняття.
1. Українська філософія як органічна складова
української духовної культури. Загальні особливості української філософії
2. Провідні філософські джерела та філософські ідеї
часів Київської Русі та доби Відродження. Поява професійної філософії в Україні
3. Особливості філософських курсів Києво-Могилянської
академії. Життя та філософська діяльність Г.Сковороди.
4. Університетська філософія в Україні ХIХ ст. Філософські
ідеї в українській літературі та громадсько-політичних рухах.
5. Особливості
розвитку української філософії XX ст.
1. Українська філософія як органічна складова
української духовної культури. Загальні особливості української філософії.
Філософія - явище загальнолюдське. Вона досліджує те, що становило в
минулому і становить у наші дні ядро загальнолюдських цінностей,
самоусвідомлень, духовних надбань. Українська філософія в реальному своєму
існуванні постає складовою частиною загальносвітового філософського процесу,
більш точно - процесу розвитку європейської філософії. Як відомо, філософія в
Київську Русь приходить із Візантії вже в досить розвиненому стані.
Д.Чижевський, колишній ректор Вільного українського університету у
Празі, казав, що українській філософії тільки належить проявити себе і що,
можливо, писати її історію ще зарано. Підставами для такої оцінки слугує те, що
не існує таких філософських ідей, систем чи теорій, створених українськими
філософами. які б набули визнання, прийняття та поширення як явища світової
культури. Існують деякі винятки (наприклад, філософія Г. Сковороди,
деякі ідеї О.Потебні та В.Вернадського), проте в цілому із цим
твердженням можна погодитись. Але не можна не звернути увагу й нате, що в
історії цивілізованої України не існує періодів, на яких би не була присутня
філософія чи філософська думка. Філософія супроводжує усю історію України.
Звідси можна зробити висновок про те, що українська філософія - це явище
переважно внутрішнє у відношенні до української культури, тобто, що вона
виражала, концентрувала. виводила на рівень осмислення деякі важливі
риси національного характеру та світосприйняття українців.
У наш час питання національної самоідентифікації, національного
самоусвідомлення набули особливої значущості тому, що йдеться про свідомий
вибір подальшої історичної долі народу. Тому питання про українській
національний характер має своє виправдання як в плані усвідомлення особливостей
української філософії, так і в плані їх сучасного значення.
Виділяють такі основні особливості українського національного характеру: емоційність,
естетизм, сентиментальність, психічна рухливість, вшанування
індивідуальної свободи, релігійність та своєрідний культ Землі, й
також відчуття близькості із природою. Згадуваний вище Д. Чижевський
вважав, що означені риси мають як позитивні, так і негативні прояви.
Емоційність та чутливість в позитивному виявленні
постають в якості співчуття, зацікавленого ставлення до людей та справ, проте в
негативному прояві вони приводять до певного нехтування докладних раціональних
обгрунтуваннь.
Сентиментальність та естетизм позитивно проявляють себе
як любов до краси в усіх її виявленнях, як бажання прикрасити життя, але, в той
же час, вони приводять до певної поверховості, схильності до пишнот та декоративізму.
Психічна рухливість українців приводить до їх
вміння швидко адаптуватись до різних ситуацій життя, але може також проявлятися
у певній психічній нестабільності, схильності до панікування.
Шанування індивідуальної свободи, як відомо, історично
проявлялася у небажанні і українців коритися насильству, іноземному пануванню.
Проте, ця риса проявляє себе негативно у вигляді розбрату, невміння об'єднувати
сили для вирішення проблем життя. Українська релігійність була
відзначена навіть спостереженнями за історією сумнозвісних сталінських
концтаборів; саме вона допомагала переживати трагічні колізії радянських часів.
Але ця релігійність також залишається певною мірою пов'язаною із
декоративізмом, вона в основному теоретично не заглиблена, теологічне не деталізована.
Ставлення до Землі та природи із любов'ю також далеко
не завжди набуває характеру свідомо запровадженого у життя принципу, тому
поруч із ретельним догляданням Землі та природи можна зустрітися в Україні
також із фактами знищення лісів (з метою наживи), забруднення річок та ін.
Слід сказати, що реальність явища національного характеру визнається далеко
не всіма культурологами та соціологами. Проте навряд чи варто відкидати
(не брати до уваги) провідні тенденції у типах поведінки. уподобаннях, звичаях
та ціннісних орієнтирах представників різних націй, народів, етносів,
культур. Слід враховувати, що це є саме провідні тенденції, а не
такі властивості, що обов'язково повинні бути притаманними кожному окремому
представнику даного народу.
Як правило, умовно виділяють ядро нації (чи етносу)-так звану національну
еліту, а також "шари", що розташовані навколо даного ядра:
перший шар - ті представники нації, що в основному
"вписуються" у провідні тенденцій національних проявів:
другий шар - ті люди, що мають скоріше такі риси
характеру, якими вони протистоять загальним чи провідним національним
тенденціям.
Це є цілком нормальне явище, яке спостерігається в реальному житті
будь-яких людських спільнот: народне, національне життя - це різнобарвне, а не
монотонне та одноманітне явище, а тому нормальним також слід вважати, що
люди, які належать до тої ж самої нації, є різні. Треба вміти вести діалог,
розмову із урахуванням відмінних позицій між людьми. Як свідчить наша
сучасність, на шляху до національного державотворення це дається багатьом людям
досить тяжко. Значно легше вимірювати всіх "під себе" або
вимагати, щоби люди були такими, "як всі".
Означені риси національного характеру та особливості світосприйняття
українців позначились і на певних особливостях української філософії.
Українська філософія ніколи не виявляла схильностей до
абстрактно-раціональних системних побудов. У неї завжди проявлялись означені
вище емоційність та естетизм, схильність скоріше виразити певну життєву
позицію, ніж побудувати докладну концепцію світобудови, космосу.
Термінологічне це інколи позначають як перевагу в українській філософії
"серця над головою ". А звідси випливає й те, що вона
завжди проявляла схильність до моральних настанов та життєвого
повчання. Українська філософія також переважно позитивно ставилася до
релігії, шанувала вищі духовні цінності.
Вона, як засвідчують спеціальні дослідження, досить сильно була обернена у
бік історичних та історіософських осмислень особливостей долі як
українського народу, так і слов'янства в цілому, а тому вона певною мірою
вливалася в процес формування української національної ідеї. Внаслідок
зазначених загальних особливостей українська філософія завжди була досить
сильно інтегрованою у літературу, громадсько-політичну думку, культурно-історичні
проекти та міркування. Це все складає своєрідність української філософії.
2. Провідні філософські джерела та філософські ідеї часів Київської Русі та
доби Відродження. Поява професійної філософії в Україні.
Філософія як особливий напрям інтелектуальної
діяльності з 'явилася на території України в часи Київської Русі. Вона прийшла сюди
разом із християнством із Візантії - православної грецької держави, що
утворилася на Балканському півострові після розпаду Римської імперії. На
час хрещення Русі християнська думка у Візантії набула вже розвиненого,
деталізованого та витонченого характеру. А оскільки Візантія була прямою
спадкоємницею Стародавньої Греції, то в її філософському вжитку весь час
перебували класичні твори давньогрецьких філософів. Разом із християнством
та книжковою премудрістю вони стали елементом духовної культури
Київської Русі, де врешті сформувався своєрідний культ книжкової
мудрості.
Отже, в Київській Русі освіта та освіченість, а разом із ними
і премудрість набули особливого соціального статусу.
Звичайно, розглядаючи духовну культуру Київської Русі, ми повинні враховувати
й традиції попередньої язичницької культури. Елементи язичництва
тривалий час уживалися в українській культурі із християнством. Можна
стверджувати, що до певної міри це зберігається і по-сьогодні. Звичаї, традиції
та риси характеру давніх слов 'ян, сформовані на основі язичницького світогляду
на протязі тисячоліть, позначились і на певних інтерпретаціях та формах
засвоєння християнства та християнської філософії. Впливи Візантії, поєднані
із давніми традиціями, визначили такі особливості функціонування філософських
ідей в Київській Русі:
Від самого початку християнська мудрість постала в Київській Русі у
поєднанні з давньогрецькою філософією; зокрема тут були знаними Піфагор,
Геракліт, Сократ, Платон, Арістотель, Сенека.
Філософія і мудрість сприймалися переважно як настанови для
індивідуального самозаглиблення, самовдосконалення та пошуків святості,
вищої істини. Таке сприйнятті філософії сприяло появі її особливого
типу, характерного для давньоруської культури
"філософствування у Христі", коли вищі духовні цінності поставали
невід'ємними від життя. Вони повинні були давати найперші смислові
засади життя.
На першому плані давньоруської філософії не знаходилися питання абстрактно-теоретичного
системотворения. Будь-які теоретичні розбудови повинні були слугувати творенню
життя. Тому уся ця філософія була схильною до морального повчання та
життєвої настанови.
Звертаючись до джерел філософської думки Київської Русі, ми повинні
згадати найперший давньоруський літопис - "Повість минулих літ".
Тут містилися не лише історичні відомості, а й описувались звичаї та
світоглядні людські уявлення. Цей літопис починається із звернення до історії
світу в цьому (його творення та ін.). Це свідчило про те, що історія
русичів розглядається в контексті Загальної всесвітньої історії .В цьому
літописі переповідається основний сюжетний зміст Біблії, проводяться
порівняння вірувань різних країн та народів. Тут же містяться надзвичайно
цікаві та характерні повідомлення про те, як відбувався вибір державної віри
князем Володимиром. Посланці князя до різних народів розповіли наступне:
"Найперше ходили до болгар і дивилися, як вони моляться у храмі, а точніше
сказати в мечеті, стоячи там без пояса. А поклониться, сяде й дивиться сюди й
туди, як божевільний. І нема в них радості, а тільки печаль та сморід великий.
І недобра віра їх. 1 прийшли до німців, і бачили, як відправляють службу божу,
а краси не бачили ніякої. 1 прийшли ми в Греки, і водили час туди, де служать
Богові своєму, і не знали, чи ми на небесах були, чи на землі: нема-бо на землі
такого видовища чи краси такої, щоб зуміли порівнятися з нею, хоча описане
літописцем не зовсім точно передає реальні події, самий факт концентрації уваги
на аргументі краси є досить красномовним. Він, власне, засвідчує про давні
корені українського естетизму, поєднаною з релігійністю.
У відомому зібранні текстів "Ізборник Святослава 1073 р."
вміщений виклад твору Арістотеля "Категорії" із коментарем
неоплатоніка Порфірія, що, знову-таки, засвідчу про шанування книжкової
(філософської) мудрості, оскільки із цією збіркою князь н лише проводив своє
дозвілля, а й їздив у військові походи. Твір "Слово про закон т
благодать" Київського митрополита Ілларіона (1030-1050 рр.) був
надзвичайно популярним у Давній Русі (до нас він дійшов у 52 списках). У цьому
творі автор також вписує історію Київської держави у загальний світовий процес.
Він звертається до положення апостола Павла про те, що всесвітня історія
проходить через два етапи: закону та благодаті. На першому етапі Бог
наставляв та карав людей зовнішніми настановами, через закон, а на другому,
керуючись безмежною любов'ю до людини, справу життєвого вибору віддав самій
людині, подарувавши їй подвиг Христового розп'яття, тобто благодать.
Тепер людина наставляється вірою та любов'ю. Митрополит оспівує християнський
вибір Володимира Великого як свідчення з'явлення благодаті на землях
Київських. Вітає він також культуротворчу діяльність Ярослава Мудрого.
Із першої третини Х ст. дійшов до нас "Шестидень" Іоанна,
екзарха Болгарського, в якому звучить своєрідний гімн Мудрості Бога,
що проявилася у гармонії світобудови. Остання поділяється на чуттєве та
духовне в духовному проходить поділ на живе та розумне.
Людина знаходиться в центрі світу, тому що включає у свою природу всі
складові світу. В цьому творі стверджується також що світ являє собою єдність
відомих чотирьох елементів, проте ефір та небо постають елементами
нематеріальних сутностей.
"Повчання" Володимира Мономаха, (кінець XI ст.)
розпочинається із захопленого описування краси та гармонії світобудови,
де все, по-перше, має своє місце та призначення а, по-друге, постає
індивідуальним та неповторним. Звідси випливає настанова дітям - будувати своє
життя у злагоді із світом, тобто шукати гармонії та злагоди, не втрачаючи
свого обличчя.
У "Посланні Никифора, митрополита Київського, князю Володимиру
Всеволодичу (Мономаху)" (XII ст.) ми зустрічаємося із намаганням
осмислити природу людини. Головне в людині - це душа, що складається із
розуму, почуттів та волі. Найціннішим в душі є розум, оскільки саме ним людина
відрізняється від тварин. Але розум керує людиною через почуття та волю
(бажання); тобто тут стверджується розумна природа і почуттів, і волі.
Цікаво відзначити, що найкращим почуттям Никифор вважає зір (а не слух,
всупереч типовим середньовічним уявленням).
У "Посланні пресвітеру Формі" Климента Смолятича чи не
єдиний раз в усій тогочасній літературі відстоюється думка про можливість використання
філософії для кращого розуміння Святого Письма. При тому
уточнюється, що філософія перш за все необхідна для пояснення божественних
істин простим людям, бо клірики розуміють його на більш високому рівні.
Найважливішою постає необхідність приходити до повчальних моральних висновків,
серед яких найпершим є такий: справжнє благо полягає не в багатстві і не у
владі, а у "стяжаанії мудрості".
"Слово Данила Заточеника" - наступний
популярний твір давньоруської книжкової мудрості. Автора цього послання досі не
встановлено. Залишається невідомим і ім'я князя, до якого він звертається.
Головна думка твору - утвердження мудрості й розважливості основних чинників
розвитку суспільства: "Серце розумного укріпляється в тілі його красот
й мудрістю... Не зри па зовнішність мою... Я, пане, хоч одежею вбогий, та
розумом багатий, юний вік маю, та розум старий в мене... Мужа мудрого посилай і
мало йому кажи, а глупого посилай та сам не лінуйся за ним іти... Не
висівай у рівчак жито, ані мудрість у серця глупих. Безглузді не сіють,
не орють і в житницю не збирають... Що в міх утлий лити, що глупого
вчити".
У творі "Житіє Кирила філософа" привертає до себе
увагу коротке, проте цікаве визначення філософії: на запитання
візантійського імператора: "Філософе, хотів би я дізнатися, що є
філософія?", Кирило відповідає: "Божим і людським речам
розуміння, наскільки людина може наблизитися до Бога... ". це
вміння сказати у небагатьох словах речі і великого розуму.
Популярною була також збірка афоризмів та життєвих повчань під назвою "Бджола"
(вона містила фрагменти з праць Плутарха, Діогена, Сократа, Піфагора,
Епікура) та інші джерела. Але при цьому слід враховувати те, що за
підрахунками фахівців, серед всієї літератури Київської Русі оригінальні твори
складали всього лише один відсоток. Це пов'язане із загальною установкою
християнської думки на коментування, екзегетику, а також тим, що основне
завдання книжники Київської Русі вбачали у засвоєнні християнської мудрості, а
не у створенні нового.
Отже, філософська думка часів Київської Русі була переважно світлою, .
оптимістичною, спрямованою на етичні, культурні та соціальна історичні питання.
Наприкінці XIV та у XV ст. в історії України відбуваються суттєві зміни, і
після татарської навали занепадають міста, знижуються виробнича активність
внутрішня суспільна комунікація. Україна втрачає свою незалежність. Спочатку
більша частина її території входить до складу Великого князівства Литовського,
а дещо пізніше - Речі Посполитої - об'єднаної польської "та Литовської
держави. І хоча спочатку ця окупація України не була занадто обтяжливою
(давньоруська мова використовувалася вільно, українська шляхта мала широкі
права, втручання у процеси життя були незначні), все ж, по-перше, населення та
територія України тепер були поділені на різні частини, а, по-друге, була
втрачена можливість власного духовного розвитку. Як це не дивно, але в
такому становищі України були і свої позитивні сторони: внутрішнє життя на теренах України дещо
стабілізувалося (нагадаємо, що Київська Русь дуже сильно
потерпала від міжосібних князівських воєн та свар);
відкрилися можливості для більш інтенсивних зв 'язків
із країнами Західної Європи.
Ще за часів Київської Русі мали місце відрядження здібної молоді на
навчання до Візантії, що сприяло ознайомленню з античною філософією, духовними
пошуками християнства. У ХІУ-ХУ ст. в Україні набули поширення домашні
школи, у яких діти заможних громадян отримували знання. Охоче вивчали
латинську мову: вона відкривала доступ до навчальних закладів Європи, мережа
яких стрімко зростала, починаючи від XI ст. У європейських університетах велику
увагу приділяли вивченню філософії. Початково у межах навчальної дисципліни
викладали діалектику, логіку, фізику та метафізику. Пізніше структура
філософської освіти істотно змінилась. Стали вивчати логіку, онтологію,
психологію, теологію, космологію, етику, право, історію філософії, поетику,
естетику.
Вихідці з України з'явилися в європейських університетах майже відразу
після їх існування. Стародавні записи містять прізвища багатьох студентів із
Рутенії (саме так іменували Україну середньовічній Європі), що навчались в
європейських університетах (в Сорбонні - Петра Кардована, та іп.}.
Велику популярність серед українців мали університети в Болоньї, Падуї, Римі,
Кенігсберзі, Парижі. Навчання могло тривати п'ять. десять і більше років.
Найдавнішим був науковий ступінь доктора філософії (згодом з’явилися ступені
доктора богослов'я і доктора медицини). В усіх трьох розрядах українці
здобували наукові ступені, починаючи з XIV століття. Повертаючись на
Батьківщину, українці - вихованці європейських університетів - приносили на
рідну землю не лиш знання, а й прагнення до творчості, до пошуку істини,
сучасні філософські погляди і, зрештою, - ідеї європейського гуманізму, що
стали ядром світогляду доби Відродження.
Найвідомішим українським вченим доби Відродження став Юрій Котермак з
Дрогобича {Юрій Дрогобич) (1450 - 1494), який після навчання у Львові
поїхав до Італії. У 1478 р. одержав ступінь доктора філософії, а у 1482 р.
- доктора медицини Болонського університету (Юрій Дрогобич - перший
доктор медицини серед українців). У 1488 року він переїхав до Кракова і
став професором Ягелонського університету, в якому працював до кінця
свого життя. Ю .Дрогобич посідає унікальне місце в українській філософії
та й у вітчизняній культурі загалом, що зумовлене декількома
обставинами.
По-перше, він був своєрідною з'єднуючою ланкою між Україною
та Європою: одночасно належав і до європейського Відродження, і до українського
Передвідродження, ставши (фактично) його провісником.
По-друге: його творче "кредо" відроджувало
ту духовну засаду, яка культивувалася у культурі Київської Русі: у книзі "Прогностична
оцінка поточного 1482 року", у присвяті Папі Римському сказано,
що взятися до наукової праці автора спонукала не жадоба матеріальних статків,
не прагнення до слави, не інші подібні марноти, а лишень-но бажання пізнати
істину й прислужитися людям.
Майже сучасником Ю .Дрогобича був Павло Русин із Красна (? - 1517),
який навчався у Краківському та Грейфсвальдському університетах., а пізніше
працював викладачем у обох цих навчальних закладах. У "Похвалі
поезії" він писав: "Вчених книг не згортай ніколи, чистим
серцем пий ті зразки високі, й те побачиш, вір, що було ще вчора скрите
від тебе".
Зв'язки України із Західною Європою сприяли прилученню української громадської
думки до ренесансних віянь. Як і в Європі, найпершою ознакою гуманізму тут поставала
реабілітація вартості та значущості земного життя людини. Водночас
це сприяло поглибленню інтересу до соціальної та природної реальності. Останнє,
у свою чергу, відкривало перспективи для розвитку наук та людських
самоусвідомлень. Однією із ознак останнього була поява вчених творів
народною мовою. Таке було в Європі, таке ж можна було спостерігати і в
Україні. У XIV- XVI ст. з'явились перші твори, написані не книжною (тобто -
церковнослов'янською, як раніше), а староукраїнською мовою: грамоти XIV ст.,
"Кам'янко-Струмилівське євангеліє" (1411), "Четьї-
Мінеї" (1489), "Пересопницьке євангеліє" (1561), "Крехівський
апостол" (1560). Наприкінці XV ст. староукраїнською мовою були
видрукувані "Осьмигласник", "Часословець",
"Тріодь пісня", "Тріодь цвітня". У цих творах
акцентувалась потреба вивчення природи, увага до людської особистості (вагома
риса Відродження).
Яскравою постаттю українського Відродження був С Оріховський-Роксолан (1513-1566).
Одержавши ґрунтовну освіту (навчався в Перемишлі, Кракові, Відні,
Віттенберзі, Падуї, Болоні, Венеції, Римі, Ляйпцігу) і познайомившись з видатними
діячами європейського Відродження та Реформації (у тому числі й з
М.Лютером), мислитель написав протягом свого загалом недуже тривалого життя
низку праць, котрі стали достатньо широко відомими в Україні та Центральній
Європі. Властиві авторові блискуча манера викладу, чіткість аргументації,
спостережливість, дотепність, жвавість думки - все це поставило Оріховсього
на один рівень із видатними мислителями того часу. С.Оріховський-Роксолан
порушував у своїх творах суспільне – політичну проблематику: обгрунтував
доконечну потребу оборони рідного краю, давав поради щодо оптимізації
державного устрою, методів керівництва. С.Оріховський-Роксолан був одним
із перших фундаторів так званої "теорії суспільної угоди".
Вважав, що держава виникає унаслідок погодження громадян передати
частину своєї свободи на користь суспільній злагоді. Був він також і пропагандистом
"теорії природного права". Наполягав на тому, що права громадян
мають першість у відношенні до повноважень державних персон. Досить
цікавими є думки С.Оріховського щодо необхідності об'єднання в суспільному
житті та державній діяльності розуму (мудрості) та сили. Як на взірець
такого об'єднання, він посилався на історичний приклад виховання Арістотелем
Олександра Македонського.
Наприкінці XV - у XVI ст. в Україні відбулися суттєві
зміни у суспільно-політичному житті. Через посилення тиску католицтва на
православних відбувається дестабілізація життя православних громад. Внаслідок
цього даються взнаки реформаторські віяння: церковні громади починають
перебирати на себе управління церковним життям, поширюючи водночас і життя
культурне та освітню діяльність
Врешті процеси протистояння православних громад та
католицької Церкви привели до Берестейської церковної унії (об'єднання) (і
596). Вплив цієї події постійно позначався на стані справ в Україні. Він привів
до істотних зрушень в освіті, літературній творчості, філософських пошуках,
громадянському житті, і попри всю свою суперечливість, торував українському
народові шлях в Європу.
Вагому роль в суспільно-політичному, культурному, релігійно-духовному житті
тієї доби відігравали церковні православні братства, які поставали
самостійними одиницями організації церковного громадського життя. За
історичними джерелами у 1542 р. був затверджений статут братства Успенської
церкви, а у 1544 р. - церкви Св.Миколая у Львові; це були перші відомі
нам церковні братства. Братства поступово почали відкривати братські школи,
перша з яких почала діяти у 1586 року при православній Успенській церкві у
Львові. Саме із діяльністю братських православних шкіл пов'язана поява
професійної філософії в Україні, бо саме тут філософія постає з якості
обов'язкової навчальної дисципліни. Авторитетним ідеологом Львівського братства
був Ст.Зизаній (бл. 1570-1600); у Львівській братській школі викладав
філософію відомий філософ та поет того часу К. Транквіліон-Ставровецький
(? - 1646 р.).
Освітня діяльність в Україні, помножена на ентузіазм її фундаторів, врешті
підводили українську культуру до Просвітництва. Першою когортою просвітників в
Україні вважають членів науково-освітнього гуртка, що утворився в місті Острозі
в останній третині XVI ст. і який очолив ректор Острозької академії Г.
Смотрицький. До складу цього гуртка належали відомі письменники-полемісти Х.Філалет,
С. Зизаній, В. Суразький, Клірик Острозький, 3. Копистенський, М.
Смотрицький, першодрукар /. Федоров та інші особи. В Острозькій
академії викладали достатньо ґрунтовні філософські курси, автором яких
був Ян Лятос. У працях Острозьких полемістів, спрямованих на
протистояння католицькій експансії, була чітко окреслена ідейна доктрина, зміст
якої полягав у захисті українського народу як етнічної спільноти. Світоглядним
орієнтиром для Острозьких просвітників були західноєвропейські реформаційні
ідеї, трансформовані в традиціях східного християнства. Острозьким полемістам
властива орієнтація на внутрішнє, духовне життя людини, що узгоджувалося
з філософсько-світоглядними впливами Візантії, котрі були дуже потужними у
тогочасній Україні.
Світоглядні орієнтири
Острозьких просвітників.
відстоювали ідею захисту українського народу як
етнічної спільності від ополячення і окатоличення
порушували питання про громадські права й особисті
права громадян
обстоювали думку про природну рівність людей незалежно
від соціальної і релігійної приналежності
орієнтувалися на внутрішнє, духовне життя людини, що
узгоджувалось з філософсько-світоглядними впливами Візантії
На духовну ситуацію в Україні справили суттєвий вплив праці візантійських
філософів-богословів XIV ст., зусиллями яких було опрацьоване релігійно-філософське
вчення ісихазм (від грецького слова ісихія – тобто спокій). Його
сутність полягала у вченні про безпосереднє єднання людини з Богом,
засобом для чого має стати самозаглиблення особи у власний внутрішній світ
та в універсальний світ духовних явищ.
Особливе місце в полемічній літературі належить Івану Витенському
(1550-1620), вихованцеві Острозької академії. Мислитель написав близько 20
полемічних творів. У центрі уваги автора перебувала людина, її світогляд.
Соціальне буття, внутрішній світ та система моральних орієнтирів. Він досить
рішуче та емоційно поставав проти західних впливів на культуру та світогляд
словенський, тобто український. Вважав, що православна віра більше орієнтує
людину на духовне самозаглиблення та щире почуття до Бога. У зв'язку із
цим полеміст закликав відвернутися від облудного земного життя, нестійкого у
своїй основі, закликав не вчити латину, бо слово Божіє прийшло на Русь
словенською мовою. Гуманіст закликав до людської солідарності, до братерства,
сподівався до утвердження рівності людей і справедливості у їхніх стосунках.
Отже, наприкінці XVI - на початку XVII ст., у ситуації складних
соціально-політичних та духовних процесів в Україні проявляються гуманістичні,
реформаційні та просвітницькі тенденції і процеси. За цих обставин підсилюється
інтерес до людської життєвої реальності. етнічної та культурної
самоідентифікації, а, відповідно, і інтерес до гуманітарних студій.
На базі братських шкіл виникає професійна філософія, а згодом -
вищі навчальні заклади.
3. Особливості філософських курсів Києво-Могилянської академії. Життя та
філософська діяльність Г.Сковороди.
Перший вищий навчальний заклад Східної Європи - Київський колегіум,
а згодом - Києво-Могилянська академія - утворився у 1632 р. шляхом
об'єднання двох київських шкіл: Братської школи на Подолі та школи, що існувала
у Києво-Печерській лаврі. Ініціатором утворення колегіуму був митрополит Петро
Могила (1596-1648). Тому Київська Академія ще за життя П.Могили стали
називати Могилянською. У 1633 р. документом польського короля Володислава
колегіуму надавались права вищого навчального закладу. Києво-Могилянська
академія стала загальнослов 'янським осередком освіти, науки й духовності.
Сюди прибували на навчання молоді люди не лише з усіх куточків України, а й
Білорусії, Молдови, Росії, Болгарії, Румунії, Сербії та інших країн. Тут деякий
час навчався і перший російський вчений М.Ломоносов (1732-1734 рр.). У
час найвищого розквіту в Академії навчалось понад 2000 студентів щорічно.
Навчання в Академії велось латинською мовою; повний курс Академії становив 12
років навчання, що дозволяло ознайомити студентів практично з усіма
богословськими та науковими дисциплінами, відомими в Європі XVII ст.
Принципове значення мала та обставина, що в Академії, хоча це і був
церковний навчальний заклад, було запроваджене розділене вивчення філософії та
богослов'я. Завдяки цьому в Києво-Могилянській академії у філософські курси
вводились наукові та філософські новації, хоча в цілому філософські
курси вміщували в свій зміст типові для Західної Європи курси пізньої
схоластичної філософії.
Погляди вчених
Києво-Могилянської академії
Філософія - це система дисциплін чи всіх наук,
покликаних віднайти істину, причини речей, даних Богом, а також дослідниця
життя і доброчесності
Істину слід шукати на шляху дослідження наслідків Божої діяльності -
створеної природи
Здобуття істини є результатом складного процесу пізнання, здійснюваного
на двох рівнях - чуттєвому і раціональному
Простір є невід'ємним від речей і середовища, а час – послідовною
тривалістю кожної речі, простір і час невіддільні від природних сил
Пріоритетне значення має розум; останній здійснює значний вплив на волю,
даючи їй різні варіанти вибору між добром і злом
Вирішальне значення для успіху пізнання має метод, що застосовується
дослідником. Науковий метод - це спосіб організації процесу пізнання, який
дозволяє перейти від вже
відомого до невідомого
Сенс життя - у творчій праці, спрямованій на власне й громадське добро; при
цьому можливість досягнення людиною щастя перебуває у стані компромісного
поєднання прагнень і потреб різних частин душі, тобто тілесних і духовних
Курс філософії охоплював три складники:
логіку, фізику та метафізику. Викладали також
геометрію та астрономію. В найвищому класі (богослов'я) докладно вивчали
систему Томи Аквинського {томізм).
У трактуванні професорів Києво-Могилянської академії філософія окреслювалась
як цілісна система знань, що в сукупності дозволяють знайти шлях до істини,
а отже – й зрозуміти причини виникнення та сутність тих чи інших явищ.
Істина пов'язувалась із Богом, мала в ньому найголовнішу причину.
Вважалося, що шляхом раціонального аналізу природи як Божого творіння (
тобто, кажучи мовою сучасної науки, - реальної дійсності) можна збагнути
ті закономірності, які лежать в основі речового світу. Засобами пізнання світу
визнавалась логіка, котра вивчала форми та методи мислення. У своїх
філософських викладах професори філософії послуговувались працями Арістотеля,
Августина, Дунса Скота, Томи Аквінського, П.Гасеноі, Р.Бекони, Р.Декарта,
Г.Лейбніця, X. Вольфа та інших античних і пізніших європейських
авторів, прагнули адаптувати їх ідеї на українському грунті. Це
виявлялося у цінуванні чуттєвих форм пізнання порівняно з раціональними, а також
у тому, що етичним проблемам філософії надавалося великого значення.
Філософські курси в Академії викладали провідні мислителі того часу.
Попередньо вони навчалися у престижних університетах Європи, в яких
одержували наукові ступені докторів філософії, а подекуди - ще й докторів
богослов'я. Завдяки цьому викладення філософії велося на професійному рівні. До
числа найвідоміших професорів філософії належали: І.Галятоеський. І.Пзеяь,
С.Яворський, Ф.Прокопович
Велика увага в Академії приділялася викладу філософії мистецтва в лекційних
курсах, що мали назву "Поетика". Одну із перших "Поетик"
уклав Ф.Прокопович (1705р.).
Своєрідну систему філософсько-поетичного світосприйняття розробив
найвідоміший вихованець Академії Григорій Сковорода( 1722-1794).
Біографія Г. Сковороди відома дуже докладно. Народився 3 грудня 1722 р. в селі
Чорнухи Лубенського полку на Полтавщині в родині достатньо заможного вільного
козака. Спочатку він навчався у місцевій школі, а пізніше у Киево-Могилянській
академії. У 1741-1744 рр. служив співаком придворної капели у Петербурзі. У
1750-1753 рр., перебуваючи за кордоном, продовжив самоосвіту, студіюючи
філософські та інші праці в Угорщині, Австрії, Словаччині, Польщі. Німеччині, а
можливо - і в [талії. Після повернення в Україну у 1753р. викладав поетику у
Переяславському колегіумі. Пізніше був домашнім учителем, викладачем
Харківського колегіуму. Врешті, через незгоди із церковними наставниками,
Сковорода остаточно припиняє викладацьку діяльність і близько 25 останніх років
веде життя мандрівного філософа-проповідника. Помер Г.Сковорода 9 листопада
1794 року в селі Іванівка на Харківщині. На його могилі за його власним
проханням написали: "Світ ловив мене, та не спіймав".
Г.Сковорода являв собою рідкісний приклад узгодженості своєї філософської
системи і власної життєвої поведінки, яка цілковито засновувалась на синтезі
емоційної та раціональної сфер життя людини. Філософ ніколи і ні в чому не
поступився своїми переконаннями. Жив саме так, як підказувала йому власна
сутність. Свою філософську систему він творив з голосу цієї сутності, а не на
чиєсь замовлення. Вчення Г.Сковороди викладене у численних працях, серед них: "Наркис"
(1771), "Асхань" (1767), "Бесіда, названа - двоє" (1772),
"Кільце" (1775), "Жінка Лотова", "Потоп зміїн"
(1791).
Сучасна оцінка філософії Г.Сковорода ускладнена тою обставиною, що
розглянуті окремо, самі по собі, вихідні думки філософа постають в контексті
європейської філософії не дуже оригінальними. Проте тут вирішальне значення має
декілька важливих моментів:
по-перше, майже в усі свої провідні ідеї Г.Сковорода вводить деякі новації, які,
врешті, виявляються вирішальними в плані їх остаточного сенсу;
по-друге, філософія Г.Сковорода ~ це явище органічно
цілісне, просякнуте єдиними темами, настроями та ідеями;
по-третє, Г.Сковорода являв собою той особливий тип філософа,
який філософію розглядає як прямі духовні концентрації власного життя, а саме
життя не мислять собі інакшим, як побудованим у відповідності із принципами
своєї філософії.
Найважливішим для Г.Сковорода було питання про людське самопізнання. Оскільки,
на йогу думку, в людині як в малому світі сконцентровані всі властивості
великого світу. Якщо ми не знаємо себе, то нам немає чим виміряти світ,
оскільки людина містить в собі дві світові натури: видиму, чуттєву, але не справжню
і не першу за суттю, та невидиму, духовну, вічну та справжню основу будь-чого
(Бога). Проте Сковорода не приймає провідної християнської тези про
творення чуттєвої натури із нічого. Навпаки, він наполягає на тому, що дві
натури співвічні, існують ніби паралельно, а тому жодної з них не можна знехтувати.
Через це в творах Сковороди природа до певної міри реабілітується (він
інколи співає природі гімни!). З іншого боку, дві співвічні натури вступають
між собою у напружене, сповнене боротьби співбуття: видима натура демонструє
невидиму, але вона проявляє дух неповно і неадекватно, різноманітне, аж
до виявлень у прямо протилежних формах. Тут Сковорода застосовує
аналогію із дзеркалом, яке ту ж саму річ відбиває у десятках різних зображень,
кожне з яких є неповним, а в чомусь і оманливим.
Сковорода весь час закликає людину не зупинятися на наочному, йти далі, не
піддаватися оманливим чуттєвим формам - тіням істинно сущого. Через це уся
філософія Сковороди пронизана пафосом гострої боротьби із нав 'язливою, проте
хибною значимістю світу, боротьби за справжнє прилучення до кращого, духовного-вічного
і чистого. Для цього потрібні особисті зусилля, спрямовані на подолання
влади матеріального. Сам Сковорода доводив ці зусилля до культивування
аскетизму, гордовитого протиставлення життєвій метушні духовної мужності,
незворушливості, вміння оминати життєві пастки. Отже, у філософії Сковороди
йдеться не про відкидання природи, а про вміння здолати її силу силою
духовного подвижництва, діянням одухотворення природного.
Останній момент виразно проявлений у вченні Сковороди про символи
- одні форми матеріального будуть
демонструвати сутність духу скоріше спотворено, а другі - найбільш адекватно.
Саме останні форми Сковорода закликав виділяти з-поміж інших, осмислювати їх,
бо вони і є символічні форми виявлення істинного буття. Зазначимо, що таке
розуміння символів-як матеріальних, але найбільш адекватних носіїв
духовного смислу, і по-сьогодні залишається виправданим. Існування в
світі символів Сковорода вважав чи не найпершим (та прямим свідченням
незаперечності існування істинної, духовної, смислової натури. Тому вважав Біблію
особливим реальним світом, що існує поміж великим світом (космосом) та
малим (людиною).
ФІЛОСОФСЬКІ ПОГЛЯДИ
Г.СКОВОРОДИ
• Світ, за Сковородою,
складається із двох натур: видимої, чуттєвої, але не справжньої! не першої за
суттю, та невидимої, духовної, вічної та чистої, а тому - справжньої основи
будь-чого, тобто Бога.
• Дві натури співвічні,
існують ніби паралельно, а тому жодну з них не можна просто знехтувати, але
духовна натура ніколи не виявляється у видимій адекватно, тому між ними
точиться вічна боротьба.
• Біблія - особливий
реальний світ, що існує поміж великим світом (космосом) та малим (людиною),
форма переходу від видимого, чуттєвого світу до духовного.
• Людина, як малий світ,
мікрокосмос, "мирок ", поєднує в собі дві натури, своїм життям
демонструє їх боротьбу та весь можливий діапазон її виявлення.
• Перед людиною стоїть
завдання пізнати себе, тобто зрозуміти, осмислити себе як особливий перехід між
світовими натурами, і, відповідно, визначити своє місце у світовій драмі.
• Оскільки дух за своєю
суттю є єдиним та неподільним, то найбільш цілісно, повно та адекватно
він являє себе у порухах людського серця.
• Треба прислухатись до
голосу серця, бо саме в ньому найбільш прямо (повно) являє себе людська суть
(людська натура); серце є осередком духовного життя в людині. Саме воно єднає
раціональні й почуттєві складники світу людини, а також гармонізує знання та
віру, що дає опору людині у плинному й непевному світі.
• Наука про людину та її
щастя - найважливіша з усіх наук.
• Любов та віра дають
змогу людині вийти за межі свого тлінного звичайного "Я", живлять
душу людини, наповнюють її творчою енергією, підштовхують
на шлях дійсного щастя.
Антиподами любові та віри, протилежними за своєю дією на людину, є поняття
суму, туги, нудьги, страху: запорука здоров'я душі - її радість, кураж.
Людське щастя втілюється не тільки в духовних шуканнях, не тільки у
сердечній радості, а й у праці, яка приносить внутрішнє задоволення і душевний
спокій, є обов'язковою умовою самореалізації людини.
На поверхні Біблія - це також "хвіст, п'ята,
омана", але вона - вікно, що дає можливість бачити невидимий світ, форма
переходу від видимого, чуттєвого до духовного. Відомо також, що серед інших
форм виразу духовної натури Сковорода особливо цінував поезію та музику.
мова та музика найбільш віддалені від матеріально-тілесної конкретності, а
їх
об'єднання (спів) дає ще більший ефект.
Отже, перед людиною стоїть завдання пізнати себе, тобто зрозуміти, осмислити
себе як особливий перехід між світовими натурами, і, відповідно, визначити
своє місце у світовій драмі. А оскільки дух за суттю є єдиним та неподільним,
то найбільш повно він являє себе у порухах людського серця. Треба
прислухатися до голосу серця, бо саме в ньому найбільш прямо являє себе людська суть (людська натура). Але
те, що промовляє серце, не можна раціоналізувати. Тому людина може явити
себе істинно не стільки у словах чи промовах, скільки у вчинках, у
вибудовуванні свого життя відповідно до своєї натури, тобто - через ту
працю, яка їй споріднена. За Сковородою, праця є обов'язковою умовою і
самореалізації людини, і її щастя, бо в праці людина пізнає себе,
здобуває те, що вона створює сама і, нарешті, певним чином долає силу
матеріального, вносячи у світ та своє життя сенс, внутрішню душевну злагоду.
Провідні думки Г.Сковороди свідчать про те, що він:
по-перше, "дозволив" собі у ті часи мати такий
світогляд, який у багатьох пунктах суттєво відрізнявся він санкціонованого
церквою;
по-друге, він певною мірою відродив в Україні той тип філософствування, який культивувався
ще в Київській Русі та мав назву "філософствування у Христі".
Звідси випливає, що Г.Сковорода був не просто філософом, а філософом
особливого культурно-історичного типу. Значення ідей та життєвого подвижництва
Г.Сковороди надзвичайно велике. Вплив його ідей поширювався на весь
слов'янський світ. Але глибоке прочитування філософії Г.Сковороди залишається
одним із важливих завдань української філософії.
4. Університетська філософія в Україні ХIХ ст. Філософські
ідеї в українській літературі та громадсько-політичних рухах.
У другій половині XVIII ст. Україна втратила рештки своєї державної
автономії та колишню військову славу. Її територія була поділена на окремі
частини: до 80% її входило до складу Російської імперії, а Галичина,
Закарпаття, Півчнічна Буковина були включені в імперію Габсбургів. Проте,
втрата можливостей проявляти зовнішню активність спричинила інтерес до
самоосмислень, внутрішніх заглиблень, у тому числі - інтерес до власної
історії, культури, прояснення історичного становища України та її етнічних
самоідентифікацій. В цей час основними регіонами культурного життя постають
Київ, Львів, Слободянщина (Харків та Полтава), Південь (Миколаїв та Одеса),
Закарпаття (Ужгород). Це був період розроблення та поглиблення ідей
просвітництва та ознайомлення із новими віяннями західноєвропейської філософії.
На початку XIX ст. українська громадськість починає знайомитися із ідеями та
концепціями німецької класичної філософії. У 1803 р. в М.Миколаєві
виходить перший переклад праці І.Канта "Пролегомени до всякої
майбутньої метафізики" (рос. мовою), у 1833 р. в М.Одесі
видається переклад твору Ф.Шеллінга "Вступ до умоглядної фізики".
На початку століття мають ходіння твори X. Вольфа та Х.Баумгартена,
проявлявся стійкий інтерес до ідей західноєвропейського (зокрема - німецького) романтизму.
Звичайно, за умов відсутності автономного культурного розвитку, філософська
думка в Україні XIX ст. виражала себе не лише в прямій формі, а й через
літературу, громадсько-політичні погляди та у програмах різних соціально-політичних
рухів.
У ХУІІІ-ХІХ ст. у царині філософської проблематики працювали викладач
Київської духовної академії, а пізніше - і університетів, що функціонували на
території України. Вихованець Київської академії та Петербурзький університету Яків
Козельський (1728-1794) у праці "Філософські пропозиції зосередившись
на аналізі визначень філософії та різних рівнів наукового пізнання, відносив до
теоретичної філософії логіку, онтологію та психологію до практичної філософії -
етику, право, політику. Петро Лодій (1764-1829). виходець із Закарпаття,
викладав філософію, логіку та метафізику Львівському, Краківському та
Петербурзькому університетах (1787-1821). V своїй головній праці ("Логічні
настанови") автор навів поширені у тої час визначення філософії. У дусі
кантівської філософії він визначав коло головних світоглядних проблем, а саме: Що
таке людина? Що людина може знати? Що повинна роботи? На що може
сподіватися? П.Лодій особливо підкреслював високе соціальне призначення
філософії. На його думку, саме філософія звільнила людину від рабства,
перемігши фанатизм і деспотію. Він акцентував відому ще з античності думку про
те, що добре складаються справи саме в тих державах, в яких філософи є
правителями, або ж правителі є філософами.
У XIX ст. українська філософська думка вийшла на новий рівень Академічна
філософія тепер викладається у світських навчальних закладах. Після відкриття у
1803 р. Харківського університету на викладання філософії до нього був
запрошений німецький філософ Йоган Шад (1758-1834), учень І.Г.Фіхте.
Він перебував на посаді професора філософії Харківського університету із 1806
р. по 1816р. Й.Шад був прихильником філософії І.Канта, проте вносив у неї свої
власні новації, використовуючи частково ідеї Г.Фіхте та Ф.Шеллінга.
Зокрема, Й.Шад намагався наблизити теоретичний розум до практичного, а також
поставав проти відриву форм знання від досвіду. Наполягав на потребі
еволюційного розвитку суспільства, що уможливило б гармонізацію суспільних та
особистих інтересів.
У 1834 р. був відкритий Київський університет Св.Володимира. Перший ректор
університету, особистий приятель Т.Г.Шевченка, М. Максимович (1804-
1873) певний час захоплювався ідеями Ф.Шеллінга. Він немало зробив для збирання
та збереження народної української мудрості. Згодом у Київському університеті
набули поширення ідеї Г.Гегеля.
Орест Новицький (1806-1884) був професором філософії Київського
університету. В історії української філософії він постав як один із найбільш
полум'яних пропагандистів філософії. Спираючись на вчення Гегеля, він виклав у
праці "Про дорікання, що робляться філософії в теоретичному і
практичному відношенні, їх силу і важливість" своє бачення
сутності філософії. Завданням філософії вважав пізнання дійсності на рівні
чистої свідомості, у формі ідей. У філософії, на думку О.Новицького, людська
свідомість вперше звертається до себе самої. А звідси випливає
неможливість розглядати філософське знання в контексті практичної корисності,
але виключно - як культивування духовності високого гатунку. О.Новицький
створив власну, досить оригінальну концепцію історичного поступу філософії
(чотиритомна праця "Поступовий розвиток стародавніх філософських
вчень"), вважаючи, що, по-перше, кожне філософське вчення
виправдовує себе як органічна частинка цілісного процесу, а, по-друге, що
філософська думка розвивається від заглиблень у природу - через власне
самоусвідомлення - до винайдення абсолютів (Бога), відкриття істини в
сфері самоусвідомленої думки та втілення її у практику життя. Філософія, на
думку О.Новицького, повинна взяти все цінне із різних історичних філософій, але
усталити все це на власних засадах - на засадах синтезу ідеального та
реального, ідей та життя.
У чомусь подібні ж думки висловлював і Сильвестр Гогоцький
(1813-1889), професор філософії Київського університету: він розглядав історію
філософії як єдино можливу систему логічно узгодженого знання, отриманого
завдяки інтенсивному діалогові двох альтернативних позицій, одна з яких вважає
пріоритетом мислячий дух, а інша - буття в усій його реальній багатоманітності.
Серед праць С.Гогоцького найбільш важливими постають його дослідження історії
філософії Нового часу та створення "'Філософського лексікону"
(в 4-х т.).
Памфил Юркевич (1826-1874), який справив особливий вплив на своїх
сучасників, викладав філософію в Київській духовній академії, а з 1863 р. у
Московському університеті, де очолив кафедру філософії. За оцінкою багатьох
дослідників, П.Юркевич являв собою одне із найбільш помітних явищ на
філософському горизонті Росії того часу. Він вважав філософські ідеї Платона та
Канта найбільш продуктивними в історії філософії. Він критикував як однобічні
крайні філософські позиції матеріалізм та ідеалізм, ідеалізм – за
нехтування реальністю, матеріалізм - за приниження значення духовного. За
П.Юркевичем, поза відношенням до духовного неможливою постає людська
моральність. Значущість духовного для людини значною мірою пов'язана із
здатністю людини переводити реальні форми дійсності у ідеальні. Особливе місце
у його системі посіло вчення про серце ("Серце та його значення в духовному
житті людини, згідно з вченням Слова Божого"), яке філософ розглядав
трояко: по-перше, як центр людської тілесної організації; по-друге,
як центр духовної діяльності людини; по-третє, як осередок морального
життя людини. У певному сенсі П. Юркевич продовжував лінію "кордоцентризму"
(від латинського "сопіе" - серце), започатковану працями
Г.Сковороди. Теоретичний спадок П. Юркевича часто визначають як "
філософію серця".
У XIX ст. на хвилі підвищення інтересу до власної історії, культури,
етнічно самоідентифікації філософсько-світоглядні ідеї в Україні знаходили
вираз та виявлення не лише в межах академічної філософії, а й в літературі,
громадсько-політичній думці та програмах різного роду суспільних рухів.
Коли йдеться про
українську літературу, першим постає перед нами ім'я Миколи Гоголя (1809
- 1852 ). Про Україну, її життєві типи, її природний та побутовий колорит
як уся Росія, так і Європа (а, може, і весь світ) у найбільш яскравій формі довідалася
саме завдяки знайомству із творами М.Гоголя. Мало хто знає, що окрім
письменництва Гоголь ще й викладав історію всесвітньої літератури у Петербурзькому
університеті, а також постав відомим через свої оригінальні світоглядні
ідеї, які, до речі, викликали певну громадську полеміку. Світоглядні ідеї
М.Гоголь виклав у працях "Вибрані місця із листування із друзями"
та "Арабески", де він виклав своєрідну "філософію
непомітного зла".
Гоголь вважав, що основою світу є Бог, який надає усякому буттю
сенсу та певного призначення. Оскільки людина є найпершим та найкращим
творінням, Божим, то найпершим її життєвим завданням постає усвідомлення
свого призначення. Проблема життєвого вибору для людини є найважливішою тому,
що за спиною кожної людини - праворуч- стоїть янгол, а ліворуч -диявол, які ведуть
за його душу запеклу боротьбу. За Гоголем кожна людська душа постав полем
розгортання всесвітньої буттевої драми. Якщо вона врятована- добра в світі
стає більше, коли загублена - менше. Найнебезпечнішим для людини постає так
зване "непомітне зло", тобто зло незначне, маленьке,
наприклад, незначна брехня. Це зло небезпечне тому, що людина не вважає його за
зло і не бореться із ним. Диявол крапля за краплею збирає це зло, так що людина
зовсім непомітно для себе продає свою душу дияволу. І може статися так, що ще
за життя людина, будучи біологічно живою, насправді стає мертвою. Так незначні,
нескінченно малі відхилення від добра постають у підсумку великим злом. У
знаменитій поемі "Мертві душі" М.Гоголь і зображує таких -
мертвих за життя - персонажів. Своє особисте призначення М.Гоголь вбачав у
здатності "наводити мікроскоп" на непомітне зло та робити його
помітним. Але врешті, внаслідок душевних перенапружень, він почав
сумніватися у тому, кому він, власне, служить, якщо бачить зло там, де
його ніхто не — помічає. Це
внутрішній розлад привів Гоголя до захворювання та смерті.
Інша велична постать в українській літературі, що відчутно вплинула на
культуру та світогляд, - це Тарас Шевченко (1814-1861), який
звернувся у своїх думках та творчості до пам'яток національної історії. Т.
Шевченко, як ніхто інший, влучно та переконливо репрезентував ідею соборності
України, єдності усіх її земель всупереч
історичній недолі, що роз'єднала різні частини колись єдиного краю, розкидавши їх по різних
державах.
Серед світоглядних ідей
Т.Шевченка варто виділити такі:
• Ідея глибинної спорідненості людини із природою. Утворах поета людина
і природа живуть єдиним диханням та єдиними почуттями. Людина вкорінена в
природу, а природа, своєю чергою, є не мертвою, а одухотвореною.
• Ідея народу як єдиного суверена своєї історії пиг своєї життєвої долі:
ніхто не може вирішувати його долі, він є єдина животворча сила історії.
• Ідея віри у справедливого Бога. Інколи здається, що Шевченко чи-то
атеїст, чи-то єретик, проте в його творах чітко проводиться розрізняння Бога,
ім'я якого використовується для здійснення насильства, та справжнього Бога, як
гаранта вищої справедливості.
• Ідея насильницької народної революції. Вона інколи постає основою для
звинувачення поета у оспівуванні насильства. Проте, слід сказати, що ця ідея
була дуже поширеною у ХІХ ст. Шевченко не був тут ні новатором, ні
оригінальним. Якщо ж ми поставимо питання про те, чи прийнятна ця ідея зараз,
то відповідь, звичайно, буде негативною.
• У творах Шевченка досить виразно проведена думка про важливу роль у
суспільному житті та історії прогресу знань, науки, освіти.
• Нарешті, через усю творчість Шевченка проходить своєрідний культ
жінки-матері: для поета вона постає уособленням і сили життя, і його чарівної
краси.
Іван Франка (1856-1916) - унікальна постать у вітчизняній культурі. Видатний поет,
письменник, громадський діяч, публіцист, він був ще й талановитим вченим,
доктором філософії. Певну увагу І.Франко приділив ознайомленню із
ідеями марксизму. Своє бачення цього феномену І.Франко виклав у статтях "
Що таке поступ?”, "Що таке соціалізм", "До історії
соціалістичного руху" та багатьох інших. На думку мислителя, матеріалістичне
розуміння історії абсолютизує процес виробництва, залишаючи
поза увагою великий масив духовних явищ, без осмислення яких неможливо
зрозуміти механізми розвитку суспільства. Діалектичний метод, що
став основою марксистської доктрини, уявлявся І.Франку методом, за допомогою
якого "однаково легко доказати і рrо, і копtrа всякої речі". Філософ твердив,
що "всі великі робітники на полі науки відкидали діалектичний метод, а то й
виразно осуджували
його". Сам мислитель вважав науково виправданим індуктивний метод.
І. Франка висловився вкрай скептично про марксистський світогляд взагалі.
На його думку, він
зводиться до кількох непереконливих догм. І. Франка ще на початку комуністичного руху зумів
розгледіти в ньому симптоми можливих соціальних потрясінь. Мислитель передбачив тоталітарну
сутність кому містичного руху. На його думку, "програма державного соціалізму", при всіх
можливих її варіантах,
"аж надто часто пахне державним деспотизмом та уніформізмом, що проведений
справді в життя міг би статися великим гальмом розвою або джерелом нових
революцій ".
На відміну від марксизму, І.Франко ставив у центр своїх міркувань людина і
бачив в ній колосальну розмаїтість можливих проявів.
Суспільно – політичні
погляди І. Франка.
Ставив у центр своїх міркувань людину і бачив в ній колосальну розмаїтість
можливих проявів.
Народ, людський загал, творить історію і вирішує свою
долю.
В прогресі науки і техніки вбачав провідний чинник
майбутніх історичних зрушень, у т. ч. виробничих та соціальних.
Творчий процес (чи в художній, чи в науковій галузях) може і повинен бути
предметом наукового дослідження.
Критично ставився до марксистської доктрини про матеріалістичне розуміння
історії.
Був прихильником індуктивного методу в пізнанні і відкидав діалектичний
метод.
Скептично висловлювався про марксистський світогляд.
"Державний соціалізм " вважав великим гальмом історичного
прогресу.
В релігії загалом вбачав моральну опору людства нічим не заміниму і в часи
лихоліть, і в мирну добу.
У своїх творах він подавав людину як таку, що перебуває на шляху пошуків
свого призначення – на шляху трагічному, сповненому великих проривів і страшних
падінь. мислителя не було сумнівів щодо
того, що саме народ, людський загал творить історію і вирішує свою долю.
Замість марксистського поняття "робітничого класу"
І.Франко використовував поняття „робочий люд", включаючи у нього
представників всіх тих суспільних верств, які чесною працею створюють суспільне
благо.
І.Франко був палким прихильником освіти і науки. Саме в прогресі науки та
техніки вбачав він провідний чинник майбутніх історичних зрушень, у тому числі
- виробничих та соціальних. Проте він не вважав неминучим руйнування селянства
та перетворення його на пролетарів. На його думку, село може краще зберігати
свої традиції, застосовуючи кооперативні форми життя.
Релігію він розглядав як важливий чинник духовної і народної культури. Ї.Франко,
на думку фахівців, постав найбільшим в Україні знавцем апокрифічної літератури
(тобто релігійних текстів, не канонізованих церквою). Він висловлював і
критичні зауваження щодо діяльності певних клерикальних кіл. Проте в релігії
загалом вбачав моральну опору людства, нічим не заміниму і в часи лихоліть і в
мирну добу.
Леся Українка (1871-1913) належала до
відомої в Україні інтелігентної родини. Племінниця М.Драгоманова, донька
письменниці О.Пчілки, вона товаришувала з І.Франком, М.Павликом, М.Лисенком
та іншими провідними діячами вітчизняної культури. Під їх впливом, а також
завдяки наполегливій самоосвіті сформувався її світогляд. Майбутня поетеса
цікавилась філософією, особливо найновішими її течіями, а серед них - і позитивізмом.
Під його впливом вона зміцнилась удовірідо науки, людського розуму,
раціональному осмисленні дійсності: перш за все - соціальної. Вона прагнула
філософськи осмислити життя. Життя - явище поліфонічне, багатоголосе,
цікаве. Невдячна справа спрощувати його, зводячи до плаского примітиву.
Площина життєво-смислових орієнтацій людини становить основну тематику
поезій га драматичних творів Л.Українки. Поетеса застерігала від
ідеологічної нетолерантності, засуджувала песимістично-безнадійливі настрої,
категорично не згоджувалась із життєвою позицією людей без міри покірливих і
терплячих. Проблема людини в її творчості окреслюється як потреба вибору одного
з декількох можливих варіантів дій.
В душі людини змагаються два почуття: усвідомлення себе як вільної істоти
(І) і прийняття свого рабського існування (2). Л.Українка відслідковує процес
становлення борця - людини, здатної на вольовий вчинок та утвердження сенсу. В
центрі уваги Л.Українки перебував процес формування особистості, позначений
суперечливими впливами по різному скерованих сил. Людина лише тоді живе
справжнім життям, коли прислухається до
голосу свого серця, залишається вірною собі. Ця позиція продовжує природну для
української громадської думки "філософію серця".
Своєрідні світоглядні ідеї були у XIX ст. сформульовані в програмних творах
представників громадсько-політичного руху, де на першому плані перебуває
діяльність Кирило-Мефодієвського товариства (1846-1847), створеного в
Києві університетською інтелігенцією. До його складу входили професори,
студенти та співробітники Київського університету, серед них: М. Костомаров,
В. Білозерський, П. Куліш. Т. Шевченко та інші. Ідейним натхненником
товариства був Микола Костомаров (1817-1885). У його працях "Закон
Божий (Книга буття українського народу) " (1846), "Риси народної
південоруської історії" (1861), "Південна Русь наприкінці XVI ст.
" (1842), "Руїна" (1879) вперше зроблено спробу
окреслити національний український характер, доглянути історичний шлях
українського народу, визначити його місце в колі інших (в першу чергу - слов'янських)
народів, *дати нарис такого суспільного устрою, який відповідав би національним
прагненням українців. Бажаний суспільний лад уявлявся у виді правової,
демократичної, парламентарної федерації слов'янських народів, у якій
би реально гарантувались як права окремих осіб, так і права націй. Історичне
призначення України, на думку автора "Книги буття українського
народу", полягає у справі об'єднання слов'янського етносу (оскільки
Київ історично виник в центрі слов'янського ареалу).
Потужний вплив на сучасників справив соратник М. Костомарова та Т.Шевченка Пантелеймон
Куліш (і 819-1897). За вихідними світоглядними спрямуваннями П.Куліш був
людиною глибоко релігійною, дещо абсолютизував фатальний хід процесів
дійсності. У поглядах на Україну він романтизував її минуле, звинувачував
урбанізацію у руйнуванні первинної моральності народу, розвивав так звану „хуторянську
філософію", закликаючи повернутися до близькості із природою та
простих форм життя.
Діяльність Кирило-Мефодіївців була кваліфікована владою як небезпечна для
існуючого державного ладу. Усі учасники товариства постали перед судом і
отримали суворі вироки. Найважче покарання припало на долю Т. Шевченка
- заслання в
солдати на двадцять років у казахські степи із суворою забороною
писати й малювати.
Окрім розглянутих представників української філософської думки XIX ст.
варто назвати також О.Потебню (1835-1891), професора Харківського
університету, який зробив вагомий внесок у дослідження співвідношення мислення
та мови, мови та народної історії, мови та формування людської психіки та
людської особистості; Б.Кістяковського (1868-1920), активного члена
"Молодої Громади", який розглядав методологію соціального
пізнання В.Лесевича (1837-1905), який постав одним із кращих знавців,
послідовників та пропагандистів в Україні та Росії ідей позитивізму.
5. Особливості
розвитку української філософії XX ст.
На початку XX ст. українська культура, як і культура Російської
імперії в цілому, перебувала у стані бурхливого розвитку та оновлення. В
Україні поширювались ідеї найновітніших західних філософських концепцій
(неокантіанства, феноменології). Проте, як відомо, цей процес був перерваний
жовтневим переворотом у Росії. Проголошення Української народної республіки
(1918) створило небачені раніше можливості для розвитку української науки.
Протягом 1918р. одна по одній засновувались вітчизняні наукові інституції: Державний
архів, Археологічний інститут. Археологічна комісія. Академія наук.
У навчальних закладах були утворені кафедри української мови, історії, права.
Усе це дозволило започаткувати на систематичних засадах гуманітарні
дослідження, у тому числі й філософського спрямування. У цей час плідно
працювали видатні діячі української науки М.Грушевський, В. Винниченко,
В.Вернадський, І.Огієнко, С.Єфремов, А.Кримський та багато інших.
Однак, встановлення радянської влади в Україні обірвало природний процес
формування національної державності й відповідних їй духовних процесів. Значна
частина вітчизняної інтелігенції була змушена емігрувати. У різних країнах Європи,
в яких вони знайшли притулок (передовсім у Чехії, Австрії, Польщі, Німеччині,
Франції), їм вдалося продовжити розпочаті на Батьківщині наукові дослідження.
Отже, у XX ст. українська філософська думку, переживши короткий
період зльоту, надалі розвивалась двома потоками: в Україні (радянській
та західній) та в діаспорі - за межами України. В цілому за
межами України українцями було створено 46 навчальних та наукових закладів у
тому числі - Український вільний університет у Відні (1920 р.), пізніше
перенесений у Прагу, а потім -у Мюнхен.
Серед мислителів, думки яких істотно вплинули на стан філософської думки в
Україні перш за все слід назвати В.Зеньковського (1891-1962), який читав
у Київському університеті курси психології та логіки та зробив суттєвий внесок
у вивчення історії руської філософії, у розуміння співвідношення філософії
та релігії (у 1919 р. виїхав у Югославію); Г.Флоровського
(1893-1979). Відомого історика Церкви та релігійного світогляду (також
виїхав за кордон); відомого філософа київського походження Л.Шестова
(1866-1938), надзвичайно цікавого творця власної релігійної версії філософії
екзистенціалізму; О.Гітярова (1855-1938) - у певний час професора
Київського університету, видатного історика античної філософії, історика
західної філософії. О.Гіляров вважав дух виявленням внутрішніх можливостей та
потенцій природного універсуму, тому саме через осмислення суті духовного ми
можемо наблизитись до розуміння дійсності. Фундаментальне дослідження
О.Гілярова "Источники й софистьі. „Платон как исторический свидетель"
по-сьогодні залишається одним із кращих досліджень на цю тему у світовій
філософії. Всесвітнього значення набули ідеї Володимира Вернадського
(1863-1945) - видатного українського природознавця, академіка, першого
президента Української академії наук в 1919 - 1921рр. В.Вернадський створив
принципово нове вчення про біосферу, яку він визначав як "організовану
оболонку земної кори, нерозривно пов'язану із життям". Завдяки живій
речовині стало можливим ефективне засвоєнням енергії Сонця, а це, у свою чергу,
прискорило еволюційні процеси на Землі. У XIX - XX ст. людство перетворилось у
загальнопланетну силу, дія якої співмірна із дією геологічних планетних сил.
Діяльність суспільн організованих розумних істот привела до утворення надскладної
системи - 'ноосфери" (від грецького слова "ноос"- розум),
центральною ланкою якої є наділена розумом людина. За цих умов загострилась
ситуація в біосфері - постала проблема збереження біоеферних процесів, які були
і є головною умовою збереження життя на землі. Порушення цих процесів з
неминучістю приведе до руйнування природних об'єктів.
В.Вернадський передбачив ще одну проблему - виснаження природних
ресурсів. Як можливий варіант розв'язання цієї проблеми вчений бачив
розробку механізмів штучного виконання у стислі терміни тих геохімічних
процесів, на які природа затрачує тисячі років (останні думки вченого набули
реального значення лише сьогодні). Особливого значення за сучасних умов набуло
питання про моральну відповідальність вченого за наслідки своєї наукової
діяльності. "Питання про моральний бік науки" самим життям
поставлене на порядок денний. На думку В.Вернадського, розуміння того, що наука
може служити "для блага людства", а може стати і знаряддям у
руках соціальне небезпечних сил, "повільно й неухильно змінює
наукове середовище".
У радянській Україні філософія, як і інші гуманітарні науки, перебувала під
особливим контролем партійних органів. Опрацювання класичної філософської
проблематики стало неможливим. Філософію оголосили "класовою
наукою", теоретичною і методологічною основою марксизму. Все,
що не вписувалось у марксистську систему ідеологічних координат,
переслідувалось і винищувалось. Те ж саме стосувалось і усіх інших сфер
духовного життя. Красномовний приклад: "в період між 1930 і 1938 рр. з 259
українських письменників публікувалися лише 36. Куди поділися інші -
невідомо". Проте і за таких умов філософи, що залишились в Україні,
продовжували розпочаті раніше дослідження. Перш за все філософи вивчали погляди
Сковороди, суспільно-політичні позиції Кирило Мефодіїлського
братства, методологічні засади природознавства.
Достатньо активно опрацьовувались проблеми логіки та соціології.
Значна частини університетської інтелігенції висловлювала незгоду з
матеріалістичним розумінням історія марксистськими законами
суспільного розвитку, а саме це й було визначене офіційними колами як
предмет філософських досліджень.
Філософські пошуки пожвавились після того, як у 1937 року був створений
інститут філософії і природознавства, що проіснував до 1939р. Проте, для
більшості вчених склалася трагічно: вони були репресовані як, фактично, і як українська
інтелігенція.
Найпомітнішим явищем у духовному житті України 30-х років стала знаменита
літературна дискусія, започаткована М. Хвильовим, "українізація',
натхненником якої став М. Скрипник.
Микола Хвильовий (1893-1933) - провідний український письменник
тридцятих років. Окрім прозових творів йому належать "Думки проти
течії", у яких викладена культурологічна концепція. Письменник вів
мову про болючі проблеми національного буття шляхи націоиально-духовного
відродження України. У 1925 р він видрукував у "Культура і побут"
(Харків) статтю, яка започаткувала літературну дискусію, вершиною якої став
заборонений радянською владою памфлет "Україна чи Малоросія"
(1926).
Перспективи для дійсного відродження України він вбачав в утвердженні так
званого "романтичного «італізму", тобто своєрідного відчуття
життя, наділеного активною, творчою одухотвореністю. Україна має можливість
реалізувати цю перспективу, вона не розтратила свій духовний потенціал.
Послуговуючись марксистською термінологією, автор спробував обгрунтувати право
України на незалежність. На його думку, інтелігенція мусить "негайно
стати на боці активного молодого українського суспільства.
Літературна дискусія набула гострого політичного забарвлення. До
спростування М.Хвильового підключились партійні ідеологи, а Й.Сталін
особисто скерував в Україні листа (24.04.1926), сповненого різких оцінок як
самої дискусії, так і особисто М.Хвильового. "Дискусію"
перевели в площину цькування української інтелігенції, що скінчилось фізичною
розправою з її учасниками. Гнаний владою. М.Хвильовий покінчив життя
самогубством.
На західноукраїнських землях у міжвоєнний період опрацьовував
історіософську концепцію В’ячеслав Липинський (1882-1931).
Головним державотворчим чинником, на його думку, можуть бути та й завжди були елітарні
аристократичні кола, але оптимальною для України формою державного устрою
мислитель вважав монархію, яка успадкувала б традиції княжої Київської
Русі та шляхетні засади часів козацтва. Одночасно він високо оцінював духовний
потенціал селянства, розуміючи його як носія національної ідеї,
безкомпромісну суспільну силу, основу майбутнього відродження України.
Видатним історіософом був Юрій Липа (1900-1944). Центральним
поняттям у його теоретичних побудовах було поняття "раса",
котру він розумів як певний психологічний тип людини, - як духовне начало в
людині. Автор застерігав від пристосування до української дійсності чужих
(сторонніх) ідеологічних доктрин, які не мають шансів прижитися на вітчизняному
фунті і спричиняють спотворене трактування української минувшини, дійсності та
майбутнього.
У міжвоєнний період на західноукраїнських землях активно пропагувалась і
марксистська соціологічна доктрина. Її прихильниками були С. Тудор,
В.Бобинський, П.Козланюк, А.Круїиельницький, В.Левинськийтаінші ідеологи
комуністичної партії Західної України.
Відчутний вплив на вітчизняну суспільно-гуманітарну думку справив дуже
своєрідний мислитель Дмитро Донцов (1883-1973). Уродженець півдня
України (Мелітополь), він жив, навчався, працював у різних країнах.
Л.Донцов був організатором і головним редактором журналу „Літературно-науковий
вісник" (Львів, 1922-1932), у якому друкувався весь цвіт української
нації і який фактично продовжив традицію інтенсивного духовного пошуку,
започатковану у Львові І.Франком та М.Грушевським. З-під
пера мислителя вийшла низка праць; деякі з них містили ідейні засади
українського націоналізму. Ці праці позначені пристрасною аргументацією,
динамізмом, ерудицією, інтелігентністю, переконливістю. Крізь усі
праці послідовно проведена ідея самостійної української держави. У
філософському плані Д.Донцов сповідував позицію волюнтаризму, схиляючись до
визнання вирішальної ролі людської особистості в історичному процесі.
Ірраціональну волю він розглядав як основну силу і індивіду, і суспільства, і
народу, протиставляючи її розуму, знанню, як таким, що розмивають первинні
засади національного. Як засіб зміцнення вольових засад нації він розглядав традиціоналізм,
тобто звернення до узвичаєних норм, закорінених у глибинах генетичної пам'яті і
етносу. Проте в самій нації вирішальна роль належить еліті, завдання якої
полягає у тому, щоби своїми фанатизмом та силою волі змусити народ стати рішучим та незламним. Досить очевидним постає
спорідненість думок Д.Донцова ідеям радикального ніцшеанства.
За межами України у галузі філософської думки працювала ціла низка
талановитих вчених. Серед них слід назвати Д. Чижевського,
І.Лисяка-Рудницького, О.Кульчицького.
У повоєнний період в галузі філософських досліджень в Україні сталися
позитивні зрушення. У 1944 р. в Київському університеті створили філософський
факультет. У 1946р. відновив діяльність Інститут філософії Академії наук
України. Завдяки цьому в Україні виховано декілька поколінь фахівців, котрі
давали (і дають зараз) ґрунтовну філософську освіту студентам усіх вищих
навчальних закладів. Ситуація істотно поліпшилась у 60-х роках під час „Хрущовської
відлиги" й активної діяльності "шістдесятників". Філософи
чи не вперше отримали можливість висловитись із тих питань, котрі раніше
відлягали партійній забороні.
Філософський факультет (до речі - єдиний тоді в Україні), а пізніше –
Інститут філософії очолив талановитий вчений П' Копнін. Йому вдалось
згуртувати довкола себе науковців, яким було притаманне новаторське ставлення
до філософських пошуків, прагнення шукати істину, а не служити партійному
кланові. Саме в цей час були глибоко опрацьовані проблеми теорії пізнання, наукової
методології, історії філософії. У 70 - 80-і рр. філософська думка в Україні
починає розроблятися новою генерацією вчених (О.Яценко, М.Попович, М.Мокняк, Є,Приченій, В.Лукьянов,
В.Кузнецов, Л.Сохань, А.Ручка, В.Танчер, Е.Головаха). Вони почали активно
досліджувати світоглядну проблематику, поширюючи її на процеси пізнання,
мислення, різні сфери інтелектуальної діяльності, залучаючи до таких розвідок
досягнення зарубіжної філософії.
Наприкінці 90-х рр. багато філософів взяли активну участь в демократичному
рухові, виступили ініціаторами утворення обласних організацій
національно-демократичних партій. Після здобуття Україною незалежності (1991
р.) переважна частина професійних філософів долучалася до теоретичного
опрацювання процесів українського державотворення. Щоправда, за умов певного
економічного занепаду, викликаного необхідністю глибинних перетворень у самих
засадах економічного життя українського суспільства, даються взнаки і певні,
негативні для розвитку філософської думки тенденції. Так, наука взагалі, а
гуманітарні науки особливо, фінансуються за так званим "залишковим
принципом".
За умов, коли на перший план в суспільних процесах виходять проблеми
міжіндивідуальних стосунків, коли людський чинник життя набуває небувалої ваги,
роль філософії в житті суспільства недооцінюється, а це загрожує нам певною
духовною деградацією. До того ж, у питаннях формування наукових кадрів
запанував чиновницький підхід, коли в ситуації економічної скрути науковцям не
полегшують, а, навпаки, ускладнюють шлях до наукових надбань, підвищення
професійного рівня, тощо. Проте, будемо сподіватися, що ці труднощі є
тимчасовими. Українська філософія тільки виходить на шлях власних надбань.
Перед нею – історична перспектива, і хочеться вірити в те, що вона зможе її
використати і поповнити вітчизняну духовну культуру здобутками, гідними історії
світової філософії.
Висновки
Українська філософія, хоча її теорії у своїй більшості і не здобули
світового визнання та поширення, органічно вписана в історію українського
народу та його духовної культури. Вона була присутня на всіх основних етапах
української історії і відігравала важливу роль у розвитку громадської думки.
Постаючи переважно внутрішнім культурним явищем, українська філософія постає
концентрованою формою виразу особливостей національного характеру та світосприйняття
українців, їх самоусвідомлень та ціннісних орієнтацій. Внаслідок цього
українська філософія має цілу низку особливостей, почавши формуватися за часів
Київської Русі, зберігають свою значущість по сьогодні. В умовах наявності
самостійної української держави перед філософською думкою України відкриваються
нові перспективи, і лише майбутнє покаже, чи зможе українська інтелектуальна
еліта використати їх належним чином.
Підписатися на:
Дописи (Atom)