Лекція з Основ філософських знань на тему: Середньовічна філософія. 

Тема заняття: Філософія Середньовіччя, її особливості.

Мета заняття: схарактеризувати розвиток філософського світогляду у середньовіччі, та пояснити суть світобачення у даний період, порівняти його з сучасністю.

План заняття:

1. Релігійний характер філософської думки Середньовіччя

2. Християнсько-середньовічна апологетика і патристика.

3. Середньовічна схоластика. Реалізм і номіналізм.

4. Філософія Ф.Аквінського.

1. Релігійний характер філософської думки Середньовіччя

 Філософська думка середніх віків формувалась в період зародження і розвитку феодальних відносин (У-ХІУ ст.). Якщо антична  філософія  за своєю  суттю  була  космоцентрична (визначальною реальністю для неї була природа, Космос), то середньовічне мислення характеризується теоцентричністю (від грец. - “теос” - бог).

Утвердження християнства в якості панівної релігії (поч.ІV ст). привело до такого бачення реальності, яка створена за образом і подобою духу. На цьому підґрунті і починає формуватися середньовічна філософія, ідейно-світоглядним змістом якої стає духовно-ідеальне тлумачення реальності. Оскільки ж найдосконалішим духом є Бог, то теологія (богослів'я) підноситься за цих умов на рівень найголовнішого знання, якому підпорядковуються всі інші види знання. В умовах релігійного диктату філософія була оголошена “служницею богослів'я”, і за допомогою свого раціонального апарату вона повинна була утверджувати основні положення християнства.

Характерними рисами світогляду цього часу є: по-перше, теоцентризм. Це означає, що активне творче начало як би щезає з природи і передається Богу, який стоїть над природою. Істинним буттям володіє тільки Бог: він - вічний, незмінний, ні від кого не залежить і є джерелом всього існуючого. Ключем до пізнання істинного буття є віра. Віра не може бути готовим знанням, яке можна передати іншому, як певну інформацію, вона потребує власних духовних зусиль. По-друге, в середньовічному світосприйнятті панує ідея духовності, яка пов'язана не тільки з Богом.

Вперше в історії людства середньовіччя відкриває людину як особистість, як насамперед духовну, а не природну і тілесну істоту.

На перший план релігійного світогляду виходять протиріччя в морально-етичній сфері. Людина сприймається як зосередження протиріч, що існують в світі - між земним і небесним, між тілом і душею, між гріхом і святістю. З однієї сторони, людина - вінець божого творіння, з іншої, зло в світі йде від людини, людина - створіння, в якому “сидить” диявол.

Одним з найбільших надбань релігійного світогляду була ідея індивідуального безсмертя, одноразовості і тому самоцінності людської особистості. Вперше в людській історії з небувалою досі гостротою ставилося питання про сенс життя.

По-третє, для середньовічної свідомості світ сприймається як двоїсте буття: справжній (божественний, небесний) і несправжній (земний, гріховний) світи. Цей поділ проходить через всю середньовічну філософію.

2. Християнсько-середньовічна апологетика і патристика.

 Розпочинається становлення філософії середніх віків періодом так званої “апологетики” (апологія — захист). Представники апологетики виступали із критикою античної філософської і культурної спадщини і захищали християнство. Найбільш видним представником цієї епохи був Квінт Тертулліан (160-229 рр.), який проголосив думку про несумісність проголосив думку про несумісність філософії і християнського віровчення, розуму, знання і віри.

Тертулліану належить ідея віри в абсурдне, як справжню основу буття: “Вірую, бо це - абсурдне”. Ця теза Тертулліана зовсім не безглузда, як може здаватися на перший погляд. Вона набуває певного сенсу насамперед у ситуації соціального тупика, у якому опинилося рабовласницьке суспільство за часів його кризи і розпаду. Ще для античної свідомості здавалися абсурдними догми християнської віри: про створення світу за сім днів, непорочного зачаття, воскресіння Христа. Абсурдним здавалося і те, що треба полюбити ворога як ближнього свого, що усі люди є духовними братами. Адже з точки зору здорового глузду, який панував у масовій свідомості того часу, між рабом і рабовласником пролягає прірва, яку не можна подолати. Так само і ставлення до ворога повинно бути однозначно ворожим. Логіка християнського світогляду руйнувала сформовані стереотипи і будувала на їхньому місці новий світоглядний базис. "Абсурдність" християнства виявилась рятівною для людства, яке опинилося у критичній соціальній ситуації. Через духовну єдність людей, через утвердження абсолютних цінностей християнство шукало шлях спільного порятунку людства від саморуйнування.

Крім того, Тертулліанове “вірую, бо це - абсурдне” - це відкриття і визнання “надрозумової реальності”, яка пізнається не розумом, а вищою інтуїцією, одкровенням. Розум не є вищою інстанцією людського духу. Є істини, які не можуть бути висловлені і обґрунтовані логічними засобами, засобами розуму.

Пропаганда та захист християнства Тертулліаном та іншими апологетами церкви здійснювалися ще в той час, коли християнство було релігією меншості населення Римської імперії. Але наприкінці III на початку IV ст. християнство стає державною релігією у Римській імперії. Тепер треба було систематизувати християнське віровчення, обґрунтувати і роз'яснити віруючим його догми. В першу чергу це торкалося найскладнішої догми про Трійцю, про триєдність божественної сутності. Найвидатніші з цих ідеологів віри були пізніше названі “отцями християнської церкви”. Серед них виділяються Григорій Назіанзін (330-390 рр.), Василій Великий (330-379 рр.), Григорій Нісський (325-394 рр., Аврелій Августин Блаженний (354-430 рр.) Період, у який вони діяли і творили, названий періодом патристики (від лат. “патер” — батько).

Найвідомішим серед “отців” західної церкви був Аврелій Августин Блаженний,   який   систематизував   християнський   світогляд, спираючись на принципи платонізму. Протиріччя людської душі, зв'язок людини з Богом, добро і зло, історичний час і вічність, смисл людської історії - ось ті проблеми, які цікавили його понад усе. Етична проблематика займає у нього головне місце. Це споріднює вчення Августина, з одного боку, з філософською традицією елліністичного періоду, а з  другого  -  з  майбутньою екзистенціально-гуманістичною філософією. Його вважають одним з родоначальників тієї філософської традиції сучасності, яка у центр своєї уваги ставить людину та проблеми її існування. уваги ставить людину та проблеми її існування.

Щодо проблеми стосунків людини і Бога, то Августина найбільш цікавило питання про гріховність людини перед Богом, причини і наслідки первородного гріха Адама і Єви. Гріх набуває у нього всесвітнього значення. Зло у світі, за Августином, - не помилка творця. Бог не відповідає за нього. Зло - це вільний вибір людини, і вона несе за нього відповідальність. Джерело зла у світі - від свавілля людини. Вона протиставила волі Бога свою людську волю. Зло виявляється у повстанні людини проти Бога, створіння проти творця. Оскільки Бог не творив зла, то воно не має справжньої реальності, тобто воно не існує само по собі. Зло - це лише відсутність, нестача (спотворення) добра.

Розмірковуючи над проблемою співвідношення віри і розуму, Августин у дусі загально християнської традиції віддає перевагу вірі. Але він вже не відкидає повністю, як Тертулліан, “мудрість світу цього”. Він вважає, що розум є потрібним для сприйняття християнської доктрини, але його повинна випереджати віра. “Віруй, щоб розуміти”, — таку тезу висуває Августин..

Цікавою була також думка Августина про лінійний розвиток людської історії. У своїх працях “Про місто Боже” і “Сповідь” він поділяє всю історію людства на шість історичних епох: від дітей Адама і Єви і до народження Христа людство проходить перші п'ять епох, з народження Христа починається шоста, остання епоха, яка триватиме до кінця існування людства. Отже, людська історія має певну спрямованість: вона йде від виникнення до кінця. Час не вічний, бо до створення світу ніякого часу не існувало, і після кінця світу часу теж не буде. Час, таким чином, є чимось плинним, історичним.

3. Середньовічна схоластика. Реалізм і номіналізм.

 Схоластика (від грецького “схола” - школа) - це специфічна система середньовічної філософсько-теологічної думки, яка зародилася в монастирських школах. Пізніше так стали іменувати всю середньовічну філософію. Схоластика була спрямована на раціональне обґрунтування основ християнського віровчення, насамперед для осмислення і доведення буття Бога. Вважалося, що істина вже дана в Біблії, необхідно її лише логічно вивести звідти. Природа перестає бути найважливішим об'єктом людського

пізнання. Основна увага зосереджується на пізнанні Бога і людської душі. Схоластика опиралась в основному на формальну логіку Аристотеля. З виникненням    середньовічних університетів схоластика досягає вершин свого розвитку (ХІІ-ХIV ст.).

Однією із центральних проблем схоластичної філософії є дискусія про універсали (загальні поняття). У відповідності з тим, як тлумачилося питання про існування універсалій, середньовічна філософія репрезентована  двома  основними  напрямами  - номіналізмом, і реалізмом.

Номіналізм (від лат. номен - ім'я, назва) - напрям, який вважав, що реально існують лише поодинокі реальні речі, а загальні поняття є тільки назви або імена. Найвидатнішими представниками є І.Росцелін, Дуне Скот, У.Оккам.

Представники реалізму, продовжуючи лінію Платона, твердили, що загальні поняття (“універсалії") є не відображенням предметів і явищ, а існують враженням предметів і явищ, та існують реально як певні духовні сутності поза одиничними речами і незалежно від  них і складають субстанцію речей. Раніше існує, наприклад, ідея людини як загального поняття, а потім - її породження - одиничні люди.

Найбільш випукло реалізм представлений у вченнях І.С.Еріугени (810-877рр.) і Ансельма Кентерберійського (1033-1109 рр.).

Філософія Еріугени грунтується на вчені Платона і неоплатонізмі. Він виходить з того, що універсалії існують до окремих речей. Досліджуючи поняття природи, Еріугена зазначає, що буття включає і явища, які не належать метафізичному Божому світу. Наприклад, гріх. Гріх не створюється Богом. Але тоді слід зробити висновок, що Бог не є початком, сутністю та кінцем всього існуючого. Однак така точка зору суперечила християнському віровченню і тому головну працю Еріугени - “Про поділ природи” - у 1225 році папа Гонорій III наказав спалити.

Зовні диспут між номіналістами і реалістами виглядав як богословська форма суперечки щодо характеру реальності “Святої Трійці”, а у філософському розумінні це була проблема реальності категорій загального і одиничного. Реалісти захищали, по суті, традиційну об'єктивно-ідеалістичну тезу про незалежне від матеріально-чуттєвого

світу існування ідеального, надаючи тим самим єдино справжньої реальності загальним поняттям, універсаліям. Це приводило реалістів до визнання єдності Божественної Трійці як істотної реальності.

Номіналісти,  стверджуючи  реальне  існування конкретних, одиничних речей і явищ, приходили до визнання реальності саме іпостасей (ликів) Святої Трійці.

Догмат триєдності Бога — один із основних у християнському віровченні. Зміст його полягає в тому, що Бог єдиний у трьох особах: Отець, Син і Дух Святий. Триєдина сутність ликів Бога така ж реальна, як і самі іпостасі.

Номіналізм, який відкидав реальне існування загального, мав тенденцію заперечувати реальність Божественної єдності, а тому був небезпечним для основної догми християнської церкви.

4. Філософія Ф.Аквінського.

Відомим систематизатором середньовічної схоластики був Фома Аквінський (1225-1274 рр.), який пристосував вчення Аристотеля до католицизму. Найвідомішим його твором є “Сума теології”.

За часів Ф.Аквінського значно зросла роль наукового і філософського пізнання. Тому було вже неможливо ігнорувати і не помічати досягнення розуму і науки. Аквінський намагався створити таку доктрину, яка б дала можливість контролювати філософське і наукове пізнання церквою.

Ще у попередні століття західноєвропейськими схоластами була висунута теорія “двох істин”. Згідно з даною теорією наука і пов'язана з нею філософія здобувають знання, спираючись на досвід і розум. На відміну від них, теологія здобуває істину в божественному одкровенні. Таким чином, теорія “двоїстої істини” поділила, так би мовити, сфери впливу між теологією і наукою. Божественне одкровення, вважали представники цієї теорії, недоступне розуму.

Фома Аквінський чітко визначає сферу науки і віри. Завдання науки полягає у поясненні закономірностей світу. Але хоч наукове знання світу. Але хоч наукове знання

об'єктивне та істинне, воно не може бути всеосяжним. Є така сфера дійсності, яка недоступна розумовому пізнанню, а тільки вірі. Отже,  предметом філософії є “істини розуму”, предметом теології - “істини Одкровення”.

Але між наукою і вірою, філософією і теологією немає суперечності. Християнська істина стоїть вище розуму, але вона не суперечить йому. Істина може бути одна, бо походить від Бога. Оскільки кінцевим об'єктом теології та філософії і джерелом всякої істини є Бог, то не може бути принципової суперечності між Одкровенням і розумом, між теорією і вірою. Водночас не всі “істини Одкровення” можна довести раціонально. Та це не ознака, що вони не правдиві чи суперечать розуму. Богословські істини "надрозумні", але не "протирозумні".

Наскільки обмежений людський розум стоїть нижче божественної мудрості, настільки філософія нижче теології. А тому філософія і є “служниця теології”. Функції філософії як “служниці релігії” полягають у тому, що вона повинна за допомогою логічних аргументів обґрунтовувати християнські догми. Логічні доведення допомагають краще зрозуміти ці догми і зміцнити віру людини.

Ф.Аквінський вважав, що можна довести буття Бога і запропонував п'ять доведень, які стали класичними у західноєвропейській теології:

1. Оскільки все в світі рухається, то має бути “першодвигун”, або “першопоштовх” руху - Бог.

2. Всі явища і предмети мають причину свого виникнення та існування. Першопричиною усього є Бог.

3. Все в світі існує не випадково, а з необхідністю. Ця необхідність - Бог.

4. Всі речі мають різні ступені досконалості. Тому повинно існувати абсолютне мірило досконалості - Бог.

5. У природі все має певний сенс, доцільність свого існування. А, значить, повинна існувати “остання” і головна ціль - Бог.

 Проте, деякі інші догми християнства не піддаються раціоналістичному обґрунтуванню (догма про Трійцю, про втілення Христа, про воскресіння з мертвих). Це неможливо зробити не тому, що вони протирозумні, ірраціональні, а тому саме, що вони “надрозумові”, їх доведення не в змозі здійснити обмежений людський розум. Більшість догм християнства є предметом теології, а не філософії:

Хоча Ф.Аквінський і підпорядковує науку релігії, але розмежувавши сфери їх застосування, він відкрив певні можливості і для розвитку наукового знання.

Лекція з Основ філософських знань на тему: Філософія, коло її проблем і роль у суспільстві

Тема 1. Філософія, коло її проблем і роль у суспільстві

План:

1. Світогляд, його структура та історичні типи. Філософія як засіб мислення і світогляд.

2. Еволюція основного питання філософії.

3. Структура філософського знання. Функції філософії.

1. Світогляд, його структура та історичні типи. Філософія як засіб мислення і світогляд.

Термін «філософія» походить від грецьких слів “phileo” – люблю і “sophia” – мудрість, що означає любов до мудрості, любомудріє. Не випадково філософів на Русі до XVII століття називали любомудрами. Відтоді покликанням і призначенням філософії стали постановка і вирішення світоглядних питань.

Для того, щоб виявити специфіку філософського знання, доцільно подати сукупність людських знань у вигляді окремих блоків, розташованих відповідно до зростання глибини проникнення в проблему: технологічний, емпіричний, теоретичний, світоглядний.

Знання технологічного блоку дозволяють безпосередньо управляти діяльністю, оскільки дають уявлення про механізм діяльності. Знання цього виду надає людині алгоритм дій, відповідаючи на питання як, яким чином здійснити певну операцію: як добувати вугілля, як лікувати хворих, як розслідувати злочини?

Але для того, щоб виробити прийоми, «рецепти» технологічного блоку, необхідно знати, що являє собою той феномен, з яким ми маємо справу. Це знання належить до розряду емпіричного, досвідного. Основу його складає опис дійсності.

Технологічні алгоритми та емпіричні описи мають обмежену область застосування без виходу на теоретичне знання, що відповідає на питання чому? Відповідь на це питання передбачає виявлення тих закономірностей, яким підпорядковані різні явища і процеси.

Названих знань, що відповідають на питання як, що і чому, в принципі, достатньо для здійснення людиною її діяльності. Однак людина не може задовольнитися цим, відчуваючи настійну духовну потребу в пошуку відповідей на більш глибокі питання і насамперед смисложиттєві – навіщо і в ім'я чого? Ця потреба формує ще один вид знання, що надає всієї сукупності знання цілісний характер. Що є ідеалом? Що надає зміст нашій діяльності? Як людина уявляє своє призначення і місце в цьому світі? Цей вид знання називається світоглядним і ближче всього підходить до філософії і релігії.

Разом з тим, це не означає, що філософія ігнорує пошуки відповідей на питання технологічного, емпіричного і теоретичного блоків; її цікавлять і виявлення суті, і причини, і механізми розвитку. Однак, пріоритетним для філософського знання є все ж пошук сенсів: сенсу буття, сенсу історії, сенсу життя.

Це пояснює постійне звертання філософів до так званих «вічних питань»: «Що є світ?», «Що є людина?», «Яке місце вона займає у світі?», «Чи може вона щось змінити?». Питання ці вважаються вічними не тому, що їх принципово не можна вирішити, а тому, що перед кожним новим поколінням вони постають у нових історичних умовах і вимагають нового переосмислення. Людина більш комфортно почуває себе у світі, який вона розуміє, може пояснити.

Світогляд – це сукупність узагальнених відчувань, інтуїтивних уявлень, теоретичних поглядів, оцінок, принципів, що визначають найзагальніше бачення світу, місце людини в ньому, і, разом з тим, життєві позиції, програми поведінки, дії людей.

Ключове питання світогляду – це питання про відношення людини до світу у всіх можливих його вимірах: буденному, духовно-практичному, теоретичному. Світогляд є головним чином духовно-практичне відношення людини до світу, хоча воно не виключає практичної і теоретичної складових.

Світогляд поліструктурний, у ньому виділяються різні елементи і рівні. До найважливіших елементів структури світогляду відносять:

- знання, уявлення, переконання (інформаційно-теоретична сторона);

- норми, оцінки, цінності, ідеали (ціннісна сторона);

- почуття, емоції, переживання (почуттєво-афективна сторона);

- воля, вчинки, програма поведінки (праксеологічна сторона).

Світогляд, таким чином, включає не тільки світовідчуття, світосприймання, але і світорозуміння, у тому числі – переконання, тобто впевненість людини в істинності отриманих знань, у правоті своїх життєвих позицій. Наявність переконань – один з показників соціальної зрілості особи, її причетності до життя конкретного суспільства. Слід підкреслити, що світоглядна зрілість не обмежена рівнем духовного засвоєння світу, але й виступає основою регулювання поведінки людини. Таким чином, вся компонентна повнота світогляду втілюється в життєвій стратегії людської особистості.

Суб'єктами (носіями) світогляду є людина, соціальна група, народ і людство. У зв'язку з цим важливо мати на увазі, що існують різні форми вираження світогляду в культурі, такі як прислів'я, приказки, житейські афоризми, художні образи, наукові формулювання і філософські узагальнення. В цих формах актуалізований різноманітний пізнавальний, житейський, релігійний, художній, практичний досвід засвоєння людьми світу, в якому вони живуть.

У зв'язку з еволюцією соціокультурного життя людства світогляд, ним вироблюваний, доречно підрозділити на історичні типи. До них належать: міфологічний, релігійний і філософський типи світогляду. Ці історичні типи світогляду відбивають різну глибину проникнення людьми в сутність природних і соціальних явищ, а також - у таємницю самої людини.

Міфологія – найстаріша форма сприйняття людиною природного світу і свого соціального оточення. В основі міфологічного світогляду лежить міф. Міфологія склалася у первісному суспільстві, але в період його розпаду породила з себе такі типи світогляду, як релігія, філософія, мистецтво, наука. Однак міфологія не зникає, а модифікується в нові міфи в сучасному суспільстві, зокрема, політичні, економічні та інші.

Суб'єктом міфологічного світогляду виступає рід, плем'я або народ, тобто він є продукт колективної творчості людей. Міф найчастіше означає спосіб освоєння, моделювання світу і людини шляхом фантазії й уяви із залученням символічних, художньо-образних засобів. Характерними ознаками міфу є: синкретизм (нерозчленована єдність почуття і мислення, словесного опису і магічної дії, суб'єктивного й об'єктивного, фантазії і реальності);  уособлення або персоніфікація природних явищ (перенесення на природу людських властивостей); натуралізація людини (сприйняття її як істоти, генетично пов'язаної з природою).

Міф виконує такі функції:

- етиологічну (пояснення всього багатоманіття природних і соціальних явищ з першопричини);

- символізації реальності (наділення надприродними властивостями деяких героїв, народів, явищ через символ);

- легітимації (виправдання існуючого соціального порядку);

- ідентифікації (ототожнення людини зі своєю соціальною групою) та інш.

Незважаючи на те, що міфологія є найраннішим типом світогляду (дитинство людства), вона - «не сума оман», а багатий шар культури, який необхідно вивчати для самопізнання людства.

Релігійний світогляд є другим історичним типом. Його специфіка задається комплексом вірувань і культових дій, що склалися в давньому світі поряд з міфом. Релігія (від лат. religio - благочестя, святість; походить від  дієслова religare – пов'язувати, з'єднувати) є сукупність вірувань і символічних дій, звернених до надприродної істоти (Бога чи богів) з метою оптимізації земного людського буття для наступного переходу в потойбічний світ.

Основною ознакою релігійного світогляду вважається ідея подвоєння світу на земний, тимчасовий, недосконалий – з одного боку, і небесний, вічний, трансцендентний, ідеальний – з іншого. При цьому саме потойбічний світ виступає причиною і кінцевою метою життя релігійної людини. Способом засвоєння цього світу й орієнтації у світі земному є віра. Феномен віри в релігійному світогляді пов'язується з чуттєво-надчуттєвим процесом прилучення до трансцендентного. Цей процес прилучення немислимий без опори на моральнісні цінності, що визначають характер віри та її соціальну спрямованість.

Серед функцій релігії слід вказати, зокрема, на:

- компенсаторну (вселення надії на майбутню віддяку в потойбічному світі за тяготи земного життя);

- терапевтичну (допомога в установленні недугів душі і турбота про її зцілення);

- інтегруючу (об'єднання, згуртування віруючих однієї конфесії навколо релігійних цінностей);

- комунікативну (поширення релігійних цінностей серед інших суб'єктів суспільного життя);

- регулятивну (упорядкування відносин між віруючими за допомогою релігійних цінностей);

- виховну (прилучення до моральнісних ідеалів даної релігії нових поколінь) і ін.

Слід зазначити, що не можна обмежуватися однобічною і спрощеною оцінкою релігії як комплексу неуцьких уявлень про світ і людину. Релігія - складне соціальне духовне явище, у ній акумульовано величезний життєвий досвід людства, багатство духовної культури, неминущі загальнолюдські цінності, моральнісні принципи та ідеали. При цьому не слід забувати, що релігія – це і форма ідеології, в якій нерідко зустрічаються і фанатизм, і вороже ставлення до іновірців. В окремі періоди історії релігія монополізувала духовне життя суспільства, ставала жорстким регулятором мислення і поведінки людей.

Найвищим історичним типом світогляду є філософський світогляд. Специфічною рисою філософії є не стільки предмет міркувань, скільки спосіб осмислення світу через теоретичне його осягнення, коли головними прийомами стають раціональне обґрунтування, доведення, аргументація, що стало вихідним пунктом і формою розвитку філософського знання. Теоретичне знання пов'язане з осягненням сутності, воно виражене не в образах і символах, а в логічних поняттях. Саме в цьому виявляється спільність філософії і науки.

Виникнення філософії хронологічно збіглося з формуванням наукового знання. Точніше, філософія містила в собі у нерозчленованому вигляді всю сукупність отриманих на той час знань. В процесі накопичення наукової інформації відбувалась диференціація наукового знання. Від філософії як «знання про всезагальне» відмежувалися таки галузі наукового знання як математика, астрономія, фізика, медицина, психологія тощо. Не випадково філософію називають «матір'ю наук». Цей процес диференціації продовжувався й у наступні історичні періоди, аж до теперішнього часу. Але на відміну від міфології, релігії і філософії, часткові науки не ставлять собі за мету вироблення світоглядного знання. Досліджуючи конкретні області дійсності, наука виробляє певні світоглядні знання як побічний продукт. Іншими словами, наука не вирішує прямо світоглядних питань, хоча і сприяє їх актуалізації. З названих вище структурних блоків світогляду наука забезпечує лише інформаційно-теоретичну сторону (знання), залишаючи поза полем зору ціннісну, почуттєво-афективну складові.

Кожний з названих історичних типів світогляду не існує в “чистому” вигляді, а містить в собі елементи інших типів. При всій відмінності міфологічного, релігійного і філософського типів світогляду (по змісту, способу відображення дійсності і т.д.) усі вони вирішують загальні завдання в специфічних формах, на різних рівнях знань і в різних історичних умовах:

1) прагнуть дати цілісне узагальнене уявлення про світ, людину і їх взаємовідношення;

2) культивують певну систему цінностей;

3) виробляють узагальнені почування, емоції, уявлення;

4) формують поведінкові установки і регулятиви практичної діяльності.

Важливо підкреслити, що предмет філософії історично мінливий, конкретний, його трактування зазнавало еволюції, а разом з нею змінювалося і розуміння самої філософії. У різні часи під філософією розуміли любов до мудрості, науку, тип світогляду, форму суспільної свідомості, мистецтво, ідеологію, форму культури і т.п.

Відзначаючи цю варіативність у розумінні предметного самовизначення філософії, слід вказати, що наскрізною філософською проблематикою була і залишається проблема людини. Отже, мета філософії – вивести людину зі сфери буденності, захопити її вищими ідеалами, надати її життю істинний сенс, відкрити шлях до найдосконаліших цінностей.

Таким чином, філософія – це  система знань, що розвивається, про загальні властивості речей, процесів, про їх взаємні зв'язки і залежності; про світ у цілому, його загальні закони розвитку; про закони діяльності і сенс життя людини.

Еволюція основного питання філософії

У процесі пізнання і перетворення світу в свідомості людини відбувається розщеплення дійсності на об'єктивну і суб'єктивну реальність. Об'єктивна реальність існує незалежно від свідомості, поза свідомістю і повинна бути цією свідомістю пізнана та засвоєна. Суб'єктивна реальність є внутрішній світ людини, зміст її свідомості (знання, ідеали, мотиви поведінки, цільові настанови, вольова активність і свобода). Проблема співвідношення цих двох видів реальності складає зміст основного питання філософії.

У класичній формі це питання було сформульовано Ф.Енгельсом: це питання про відношення мислення до буття, духу до природи, свідомості до матерії. Це питання має дві сторони:

1) Що первинне -  людина чи світ,  свідомість чи матерія?

2) Чи пізнаваний світ?

В залежності від варіантів відповіді на першу сторону основного питання філософії, мислителі поділилися на матеріалістів і ідеалістів.

Матеріалісти виходять з того, що первинна матерія, об'єктивна дійсність, природа, а дух, свідомість – лише властивість матерії. Первинність матерії передбачає її вічність, нестворюваність і незнищенність. По своїй суті матеріалізм є реалістичним світоглядом, що прагне зрозуміти матеріальний світ “з нього самого”, не вводячи ніяких сторонніх для світу сил – бога, ідеї і т.д. Основними історичними формами матеріалізму є: стихійний (наївний) матеріалізм давнього світу (Фалес, Демокріт); механістичний матеріалізм XVII-XVIII століть (Ф.Бекон, Т.Гоббс, П.Гольбах, К.Гельвецій); діалектичний матеріалізм (К.Маркс, Ф.Енгельс).

Ідеалісти визнавали вихідним, первинним началом всього сущого дух, ідею, свідомість. Існують два різновиди ідеалізму: об'єктивний і суб'єктивний. Об'єктивні ідеалісти (Платон, Арістотель, Гегель) вважають ідеальне, духовне існуючим об'єктивно, тобто незалежно від людини. Суб'єктивні ідеалісти (Дж.Берклі, Д.Юм, Е.Мах) вважають ідеальне формою тільки внутрішнього людського досвіду.

Спроба знайти компроміс між матеріалізмом і ідеалізмом отримала назву дуалізму. Дуалісти виходять з того, що матерія і дух – два незалежні рядопокладені начала.

В залежності від відповіді на другу сторону основного питання філософії філософи поділилися на гносеологічних (пізнавальних) оптимістів і песимістів. Більшість філософів (усі матеріалісти і багато ідеалістів) позитивно відповідають на запитання про можливість пізнання світу. Разом з тим є філософи, що висловлюють сумнів у можливостях пізнання світу – скептики (від грец. σκεπτικως – озиратися, оглядатися) або прямо заперечують таку можливість – агностики (від грец. agnostos – недоступний пізнанню). Подібна філософська позиція відбиває об'єктивні труднощі пізнавального процесу. І скептики, і агностики не сумніваються в самому факті отримання людиною знання, вони беруть під сумнів адекватність, об'єктивність нашого знання.

Разом з тим, визнаючи важливість основного питання філософії, сучасні філософи йдуть далі в розумінні кола філософських проблем. Крім зафіксованих Ф.Енгельсом аспектів, називаються й інші варіанти основного питання філософії. Багато філософів, починаючи від Сократа, пов'язували філософську проблематику з людиною, змістом її буття і призначення. Так, наприклад, І.Кант суть філософії виразив у трьох знаменитих питаннях: Що я можу знати? Що я повинен робити? На що я можу сподіватися? І він прийшов до висновку, що всі три питання можна звести до одного: “Що є людина”? А.Камю вважав основним питанням філософії питання про те, що таке життя і чи варте воно зусиль бути прожитим? – тобто необхідність співставлення філософського знання з людиною і її унікальним буттям.

Основне питання філософії дозволяє підійти до визначення предмету філософії. Предмет філософії – не одна яка-небудь сторона сущого, а все суще у всій повноті свого змісту і сенсу. Філософія націлена не на те, щоб визначити точні межі і зовнішні взаємодії між частинами і частками світу, а на те, щоб зрозуміти їх внутрішній зв'язок і єдність.

Структура філософського знання. Функції філософії

Філософія як теоретична дисципліна є досить розгалуженою сферою знань, що включає в себе наступні розділи:

Онтологія (від грец. оntos – буття, lоgos – вчення) – вчення про буття, ставить проблеми: що є світ, які його загальні риси.

Гносеологія (від грец. gnosis – знання) – теорія пізнання, включає проблеми пізнаваності світу, сутності пізнання, істини та її критеріїв.

Методологія (від грец. metodos – шлях, спосіб) - вчення про найбільш доцільні способи досягнення знань, істини.

Аксіологія (від грец. axios – цінність) – вчення про цінності (духовні – естетичні, моральнісні, релігійні та ін.).

Крім того виділяють також соціальну філософію і філософію історії, філософську антропологію (від грец. antropos – людина) – вчення про людину, суміжні філософські дисципліни (логіку, етику, естетику тощо).

Особливе місце в структурі філософії займає історія філософії, яка на відміну від історії спеціальних, технічних наук, складає органічну частину предмету філософії.

У сучасній філософській літературі виділяється велика кількість різноманітних функцій філософії, які, на наш погляд, можуть бути зведені до таких: світоглядна, методологічна, аксіологічна, гуманістична функції.

Світоглядна функція спрямована на формування і розвиток світогляду особи, який відповідав би даному рівню цінностей, практики, науки, суспільства в цілому. Слід підкреслити, що світогляд може складатися і стихійно, однак вивчення філософії допомагає людині ставити і вирішувати світоглядні проблеми на теоретичному рівні, свідомо формувати переконання. Підсумком світоглядних шукань є картина світу.

Картина світу – одна з форм світоглядного відтворення  об'єктивної реальності в суспільній свідомості, що є образом засвоєної на практиці дійсності.

Існуючі і конкуруючі філософські картини світу будуються навколо відношення «світ-людина» або «людина-світ». Об'єктивістські картини світу відстоюють пріоритет навколишньої реальності, що не залежить від бажань людини коментувати її. Суб'єктивістські картини світу, навпаки, розбивають світ на безліч суб'єктивних світків. Уся дійсність переломлюється через унікальне «Я» людини, а тому важко сказати, чи існує взагалі що-небудь об'єктивне. Не впадаючи в крайнощі об'єктивізму і суб'єктивізму, необхідно відзначити, що оточуючий людину світ – драматична єдність суб'єктивного й об'єктивного. При цьому філософи нічого не приймають на віру, у всьому сумніваючись і першими «атакують» область невідомого.

Методологічна функція характеризує відношення філософії до конкретних наук та інших форм свідомості і практики. Узагальнюючи досягнення наукових і позанаукових форм пізнання, філософія виробляє систему найбільш загальних правил, прийомів, принципів пізнавальної і практичної діяльності людей. Ці прийоми і принципи носять універсальний характер. Тим самим філософія виступає загальною методологією щодо конкретного, насамперед, наукового пізнання. Вона висуває вихідні принципи пізнання, встановлює логічний зв'язок між конкретними методами і формами пізнання.

Аксіологічна функція філософії забезпечує обґрунтування певної системи цінностей: економічних, політичних, правових, моральнісних, естетичних, тим самим надаючи людині стійку систему смислових координат для її діяльності.

Гуманістична функція «нагадує» людині про її Людське призначення. З моменту свого виникнення філософія завжди несла в собі гуманістичне начало, що виявляється в пізнанні людини в єдності всіх її сторін, у пошуку її сутності і сенсу життя, у розкритті таємниці народження і смерті, у дослідженні принципів взаємодії людини з природою, індивіда із суспільством, у виробленні суспільного ідеалу, в якому були б створені оптимальні умови для розвитку кожного людського індивіда.

Особливого значення гуманістична функція набуває в кризові періоди життя суспільства. Зміна способу життя сучасної людини під дією глобальних проблем, що загострилися і наростають, пов'язаних з бурхливим розвитком науково-технічного прогресу, які привели до відчуження людини від своєї сутності. В цих умовах людина стає «одномірною» людиною в професійному, сімейному, побутовому відношенні. Філософія прагне повернути людині цілісність і повноту буття, зміцнити її дух, зробити її причетною до творчості буття.

Лекція з Основ філософських знань на тему: Філософія Стародавнього Сходу (Індія, Китай).

Тема заняття: Філософія Стародавнього Сходу (Індія, Китай).

Мета заняття: дати загальну характеристику філософія Стародавнього Сходу, навчити орієнтуватися в основних поняттях та школах філософії даного періоду.

Тип заняття: комбінований.

Обладнання: конспект, словник філософський, посібник.

План.

1. Своєрідність культури Стародавнього Сходу.

2. Філософія стародавньої Індії («ведична» філософія, буддизм).

3. Філософські вчення стародавнього Китаю (Конфуцій і конфуціанство, даосизм)

1. Своєрідність культури Стародавнього Сходу. При виясненні першого питання слід уяснити, що в історії людської цивілізації склалися два глобальних типи культури -- східна і західна, котрі досить відчутно відрізняються одна від одної. Ці відмінності вплинули і на філософські вчення Сходу і Заходу. Свідомо залишаючи поза увагою численні відмінності між виокремленими типами культур, звернемося лише до тих, які визначальним чином вплинули на стиль філософствування на Заході і Сході.

Вся східна культура побудована на підпорядкуванні індивіда колективу, на розчиненні індивідаульного в суспільному. Культ спільності тут переважає над культом людської особистості, її суверенності і недоторканості. Це зумовило той факт, що індивідуальне творче начало в філософії стародавнього Сходу виражено вкрай слабо. Історія практично не залишила нам імен індійських філософів, їх індивідуальний внесок розчинений у колективній творчості. У філософських вченнях людина розглядається як атомарна форма вияву всезагального (брахмана-атмана, рита), а проблема особистості не знайшла в цій філософії актуалізації. В такому підході знайшла відображення стабільність соціально-економічних форм схід цивілізації і повне підпорядкування особи жорстокому кастовому поділу суспільства.

Якщо в західній культурі домінує раціоналістичний підхід в розумінні світу і людини, то в східній на перший план висуваються ірраціоиалістично-містичні форми осягнення дійсності. Будучи переважно споглядальною щодо природного буття, східна культура головну увагу звертає на проблему постійного самовдосконалення людини, а не на перетворення світу відповідно до потреб людини, що характерно для Західної цивілізації. Східна культура формує сприйняття реального предметно-чуттєвого світу як химерної фікції, яка лише через невігластво буденної свідомості здається чимось «справжнім». Тим-то філософія Сходу обертається своєрідною філософською міфологією, орієнтованою на містичне переживання одухотвореності буття і практично байдужої до раціоналістичних методів осягнення світу.

2. Філософія стародавньої Індії («ведична» філософія, буддизм).

Першим, пам'ятником міфологічно-філософської думки Стародавньої Індії були «Веди» (слово «веди» означає в перекладі з санскритського «знати», «відати»). «Веди» були створені між другим і першим тисячоліттям до нашої ери і є одним із найдавніших літературних витворів людства. Веди в основному складаються гімнів богам. Але в них є і чимало космогонічних гімнів, в яких робляться спроби осмислити проблеми походження світу, його витоків. А це є зародження філософської думки, хоча і в міфологічних образах.

Найбільш чітко філософський аспект Вед виражений в «Упанішадах», в котрих філософська думка переважає над міфологічною. «Упанішади», що означає «прихована таємниця», є переказом релігійно-філософського вчення про Брахму, або світову душу і сутність світу. Початком світу, його витоком є Брахма (Бог), якась безтілесна субстанція, яка пронизує світ, є його початком і, в підсумку, завершенням. Брахма не є особою, як Бог у християнстві, це - Дух. Оскільки Бог пронизує Всесвіт, то в «Упанішадах» висловлюється думка про те, що в світі діє універсальний закон, якому підпорядковується і становлення конкретних тіл і явищ, і великі космічні періоди розвитку.

Саме в Упанішадах вперше висловлена ідея відплати у потойбічному житті за земне життя (карма) і сформульована думка про те, що душа людини безсмертна і після смерті свого «господаря» переселяється в інше тіло -- людини, тварини чи навіть рослини (це перевтілення душі отримало назву «сансара»). Соціальне значення перевтілення душі полягає в тому, що кожне нове її втілення залежить від поведінки людини, її життєвого шляху. Якщо людина виконує моральний закон карми, то її душа вселяється у тіло людини вищої касти, якщо ж ні, то в тіло людини нижчої касти або навіть тварини. Нагородою за проведене життя є піднесення душі до всесвітнього духу - брахмана, злиття з ним і отримання вічного життя.

Одним з філософських напрямків, який бере свій початок з релігії брахманізму, є буддизм, який виник в Стародавній Індії у VI ст. до н.е. і в ході історичного розвитку став поряд з християнством і ісламом однією з найпоширеніших релігій. Засновником цього вчення вважають царевича Гаутаму, прозваного Буддою (що в перекладі означає «просвітлений»). Основні ідеї буддизму викладені у праці «Тріпітака» («Три корзини законів»).

Центральними в буддистському вченні є чотири благородні істини.

- По-перше, існування кожної людини нерозривно пов'язане із стражданням, незалежно від того, праведний чи неправедний спосіб життя вона веде. Народження, хвороба, старість, смерть, зустріч з неприємним і розлука з приємним, неможливість досягнути бажаного -- все це веде до страждань. Життя людини в буддизмі -- потік невгамовної спраги, нездійсненних прагнень і бажань, бо досягнення їх веде до нових бажань і так безкінечно. Людина стає вічно незадоволеною і тому страждає.

- По-друге, причиною страждань є прагнення до життя, спрага життя, прагнення до насолоди і чуттєвих задоволень.

- По-третє, буддизм ставить за мету вийти із «ланцюга» страждань. Звільнитись від страждань потрібно і можливо при житті, «перервавши» ланцюг перевтілень і звільнившись від спраги життя. Для цього в буддизмі вироблені певні засоби, оволодіваючи і використовуючи які, людина може досягти особливого стану - нірвани. Досягнення нірвани є вищим благом і метою буддизму. Нірвана -- це стан абсолютного спокою, коли відсутні усі бажання, прагнення, пристрасті і пов'язані з ними страждання. Це такий стан душі, коли для людини втрачає значення будь-яка чуттєвість, і людина живе в зовсім іншому світі, в світі іншої духовності і отримує якесь особливе задоволення. Нірвана - це не смерть, але повна втрата свого «Я», розчинення індивідуального життя в океані Всесвіту. Якщо для європейців велику цінність має саме збереження і збагачення себе як особистості, а щастя для них -- це повнота життя у всіх його проявах і можливостях, то для Сходу ідеалом стає зречення від життя, позбавлення від індивідуальності і суб'єктивності, духовне злиття з божественним абсолютом.

На основі філософської концепції буддизму базується багато прикладних вчень, які розробляють певні фізичні і духовні вправи для вдосконалення тіла і духу, внаслідок чого людина формує в собі нові здатності, нове переживання світу і певним чином змінює свою психологію.

- По-четверте, буддизм виробив основні напрямки звільнення людини від чуттєвості". Для цього потрібно зрозуміти чотири істини буддизму, а також знати, дотримуватись і пройти вісім шляхів позбавлення від страждань. Вісім шляхів включають в себе: правильну віру, правильну мову, істинну рішучість і волю, правильні дії, правильний спосіб життя, правильну думку, правильні наміри і правильне споглядання.

Головним моральним ідеалом буддизму виступає любов до всього живого і утримання від заподіяння стану зла. Будда приділяв велику увагу не зовнішнім вчинкам, а мотивам і намірам, тобто тому, що здійснюється всередині людини, у самій глибині її душі. Будда, наприклад, вважав, що вбивцею є кожен, хто бажає зла своєму ближньому. Людина тому й повинна пройти ланцюг перероджень, щоб звільнитись від зла у своїй душі, накопичити чесності, досягти духовної досконалості.

У буддизмі вироблені вихідні засади того, як людина, приречена своїм народженням для страждання, може жити в світі і знаходити в житті вищі цінності. Крім буддизму філософська думка Стародавньої Індії представлена великою кількістю вчень, напрямків як матеріалістичної, так і ідеалістичної орієнтації: йога, чарвака- локаята, ньяя, санкх'я, міманса, вайшешика та інші.

3. Філософські вчення стародавнього Китаю (Конфуцій і конфуціанство, даосизм)

Усі філософські школи Китаю, висуваючи та обґрунтовуючи свої ідеї, постійно зверталися до класичних книг китайської освіченості: «Книга пісень» (Ши цзин), «Книга історії» (Шу цзин), «Книга порядку» (Лі шу), «Книга перемін» (І-цзин). У «Книзі перемін» містяться перші філософські осмислення проблем людського існування, основи і принципи філософського мислення. Разом з тим -- це книга ворожби і пророкувань.

Основні поняття «Книги перемін» - інь, ян і дао. Теорія «Інь-ян» єдина для всієї китайської культури. Згідно з цією теорією існують дві сили, дві тенденції, які взаємно заперечують одна одну, але і взаємодоповнюють. Одна сила потенційно завжди містить у собі іншу і на вищому ступені розвитку може перетворюватися у неї.

Сполучення «інь» і «ян» породжує усе існуюче в світі. Це дві космічні сили, які упорядковують хаос і утворюють три основні реальності - землю, небо і людину. «Ян» - символ неба, щось активне, світле, уособлення чоловічого начала у світі «Інь» - жіноче начало, символ землі, темний бік світу, йому належить пасивна роль.

Чергування «інь» і «ян» називається, шляхом Дао. Дао означає «шлях усіх речей в світі» ,позбавлений індивідуальності світовий закон, принцип єдності світу. Дао, підкоряються і природа, і суспільство, і людина.

Філософія стародавнього Китаю представлена багатьма школами, але найбільш чітко її характерні риси репрезентовані в конфуціанстві і даосизмі.

Одним з найважливіших філософських вчень Стародавнього Китаю було конфуціанство, засновником якого вважають Конфуція (551-479 рр. до н.е.). Вчення Конфуція викладене у книзі «Лунь-юй» («Бесіди та висловлювання»). В філософському плані Конфуцій не розробляє нового вчення про буття, а виходить з традиційних уявлень про небо і землю. Небесний світ визначає основні положення, які лежать в основі людського життя. В цілому концепція Конфуція є соціально-політичною і етичною за своєю суттю.

Центральне місце у конфуціанстві займають проблеми моральної поведінки людини, проблеми життя держави, сім'ї і управління суспільством. Конфуцій особливе місце приділяв вихованню людини у дусі поваги до інших людей, до суспільства.

Аналізуючи відносини між людьми, Конфуцій висуває тезу, що в основі цих відносин лежить принцип «жень» (гуманність). До проявів гуманності Конфуцій відносив такі якості як справедливість, повага до старших, синівська увага. «До гуманності наближається той, хто твердий і наполегливий, простий і неговіркий», -- твердив Конфуцій. Конкретним механізмом реалізації принципу «жень» виступає система традицій, ритуалів, які складаються в суспільстві. Тому Конфуцій надає традиціям і ритуалам великого значення.

Центральний конфуціанський термін - «благородна людина» протилежний йому за значенням - «негідна людина». «Благородна людина» це той ідеал, до якого повинна прагнути людина. Основні риси його - вимогливість до себе, прагнення до самовдосконалення, вміння зберігати внутрішній спокій, витримку і самовладання. Конфуцій висуває 4 основні вимоги, яких повинна дотримуватись «благородна людина»:

·        виявляй до батька таке відношенні якого ти вимагаєш від свого сина;

·        виявляй до володаря таке відношення, якого ти вимагаєш від своїх підданих;

·        виявляй до старшого брата таке відношення, якого ти вимагаєш від молодшого брата;

·        виявляй до друзів таке відношення, якого ти хочеш від друзів.

Велику увагу приділяв Конфуцій ідеї порядку і управління у державі. Спочатку людина повинна навести порядок у собі, в своїй моральній поведінці, потім - у своїй сім'ї і врешті-решт, у державі. «Коли людина вміє управляти собою, - говорив Конфуцій, - людям не наказують, але вони виконують; коли ж людина не управляє собою, хоча вона і наказує, її не слухаються».

Відповідальне ставлення до своїх обов'язків вимагало від конфуціанців виховання своїх вольових якостей. Не можна навчитися управляти державою і людьми, якщо ти не вмієш управляти своєю психікою, -- вважав Конфуцій. Але не тільки психіка, а й одяг і зачіска, смаки і звички, манери і мова -- усе було впорядковане конфуціанською мораллю. Згідно її правил, між старшими і молодшими, між вчителем і учнями, між чоловіком і жінкою повинна існувати сувора ієрархія і субординація. Кожен має знати своє місце і не претендувати на чуже.

Етика Конфуція розуміє людину в єдності її соціальними функціями. Головна мета виховання - підготувати індивіда до найкращого виконання своїх соціальних і службових обов'язків. Таким чином, індивід для конфуціанства був лише функціонером в соціальній ієрархії. Причому правила конфуціанської моралі допомагали державі повністю контролювати життя особистості.

Конфуціанський ідеал культурної людини визначив магістральну лінію розвитку китайської культури. На ідеал «благородної людини» орієнтувалася більшість китайської бюрократичної інтелігенції, яка безпосередньо управляла державою, а також освічені люди з інших верств населення і значна частина творчої інтелігенції.

Головною метою конфуціанського вчення було досягнення стабільного, поступово еволюціонуючого суспільства. З погляду Конфуція, будь-які соціальні катаклізми, революції є злом і відбуваються внаслідок того, що люди не дотримуються закону неба. Ще в той час він вірно підмітив, що науковий і технічний прогрес далеко не завжди супроводжуються моральним вдосконаленням людини; часто спостерігається зворотне: з матеріальним прогресом відбувається духовна деградація людини і суспільства. Конфуцій спробував виробити механізм для поєднання прогресу в матеріальній і духовній сферах, наголошуючи при цьому, що вирішальна роль належить традиціям, ритуалам.

Вчення Конфуція отримало широке розповсюдження в Китаї та за його межами і в модифікованому вигляді існує і понині.

Засновником філософії даосизму є Лао-цзи (друга половина VI - перша половина V ст., до н.е. Основні положення даосизму викладені у книзі «Даодецзішь», написаної послідовниками Лао-цзи.

Якщо в конфуціанстві основна увага приділяється моральним і соціально-політичним проблемам, то даосизм - це насамперед філософське вчення про Всесвіт, про буття. Філософська концепція Лао-цзи дещо суперечлива. З одного боку, він визнає оточуючу людину природу єдиним буттям, а з другого - виходить із існування Дао - вічного, незмінного і непізнаваного начала. Саме дао є справжня основа всіх речей і. явищ природи, але дао не зводиться до них і не тотожне їм. Дао є діалектичним за своєю природою, оскільки йому притаманні протилежні властивості: воно і незмінне і рухоме, і безкінечно велике і найдрібніше, і єдине, і всеохоплююче і т.п. Для правильного розуміння даосизму потрібно уяснити зміст таких понять:

- Де - уречевлене, конкретне виявлення дао в речах і поведінці людини.

- Ці - найдрібніша тілесна частинка, що виникає в результаті опредметнення Дао. Легкі, світлі частинки ці утворюють чоловіче начало ян, важкі, темні - жіноче начало інь. Поєднання цих частинок породжує, згідно з вченням даосизму, все існуюче у світі.

На відміну від конфуціанців, які прагнули упорядкувати стосунки в державі, між людиною і суспільством, даосизм був спрямований на гармонізацію взаємин людини з природою. Три основні мети ставили послідовники даосизму: досягнення довголіття, досягнення стану просвітлення і, нарешті, здобуття безсмертя.

В основу лаоської практики досягнення довголіття покладена давня натурфілософська концепція здоров'я, яка базується на принципах «інь-ян». З далекої давнини люди помітили, що усе в світі взаємопов'язане, що Всесвіт є єдиним цілим і безперервно змінюється. Людина, вважали даоси, теж, до певної міри - Всесвіт, або космічне тіло, на якому є свої гори, ріки, канали, меридіани. Формою прояву життєвої енергії в людині є боротьба і взаємозв'язок двох начал - інь і ян. Регулювання відносин між інь і ян забезпечує збереження енергії, а отже, і здоров'я. Шлях до довголіття лежить через наслідування природи. Уся лаоська методика підтримує життєві сили в організмі (дихальні і гімнастичні вправи, спеціальна дієта, масаж і самомасаж, прийоми мистецтва двобою (наприклад, так зване У-шу) побудовані на цьому принципі наслідування природи, на гармонізації двох протилежних начал - інь та ян.

Просвітлення душі, стан великої єдності з Дао - більш висока мета, ніж здобуття довголіття. Головний акцент в досягненні цієї мети робився на ідеї «природності» і «не діяння». «Природність» вимагає від людини звільнення від усіх пристрастей і бажань (від жадоби слави, багатства, від лінощів, злоби, заздрості, страху, смерті тощо), вміння управляти своїми емоціями і почуттями. Подібні цілі ставили і конфуціанці. Але, якщо вони наполягали на придушенні пристрастей, на приборканні природного у людині, то даоси, навпаки, прагнули виявити у людей природний космічний початок. Природне в людині - не зло, з яким потрібно боротися, вважали вони. Природне в людині є втіленням Дао, універсального космічного закону. Відкрити його в людині - зміст всього даосизму. Для цього даоси пропонували принцип «не-діяння», що вимагає від людини не втручатися в закономірності природи, але слухняно підкорятися їм. Якщо не перекручувати свою природу, то вона заспокоїться, прийде у стан спокою і рівноваги. Подібно до каламутної води, яка стає чистою і якісною, якщо залишити її у спокої. Людина повинна наслідувати природу, а не йти за соціальними нормами, які висували конфуціанці.

Кінцева мета даосизму - безсмертя - досягається внаслідок досягнення стану єдності з Дао, просвітлення душі. Тоді людина в змозі опинитися серед інших небожителів.

Даосизм, поряд з конфуціанством, здійснив надзвичайно вагомий вплив на подальший розвиток філософських ідей в Китаї.

Запитання та завдання на самостійне опрацювання:

Філософія Стародавньої Індії – розповісти про основні школи індійської філософії:

Санкх'я

Йога

Міманса і Веданта

Вайшешика і Ньяя

Буддизм

Джайнізм

Локаята-Чарвака

Основні філософські вчення Стародавнього Китаю: Конфуціанство, Даосизм, Моїзм,  Легізм, Опозиційна філософія Ван Чуна.

Лекція з Основ філософських знань на тему: Антична філософія (Греція та Рим).

Тема заняття: Антична філософія (Греція та Рим).

Мета заняття: дати загальну характеристику основних напрямів в античній філософії, навчити студентів відрізняти школи та їх вчення у галузі філософії, сформувати вміння розбиратися в основах філософських знань античних Греції та Риму.

Тип заняття: лекційно-дискусійне, з елементами бесіди.

Обладнання: конспект лекції, філософський словник.

Хід заняття

1. Організаційний момент.

2. Активізація опорних знань.

- Що таке філософія? Предмет та функції.

- Дайте загальну характеристику давньоіндійської філософії.

- Назвіть традиційні та нетрадиційні школи індійської філософії.

- Опишіть головні вчення давньокитайської філософії.

- На яких головних категоріях побудовано китайську філософію?

3. Виклад нового матеріалу:

План

1. Космоцентризм, онтологізм і атомізм давньогрецької філософії

2.  Ідеалістичне тлумачення буття

3. Проблеми людини, суспільства, держави

4. Еллінізм. Антична філософія Риму

1. Космоцентризм, онтологізм і атомізм давньогрецької філософії

На відміну від східної філософської парадигми, яка пояснювала світ реальних речей і явищу химерно-фантастичному дусі, західна філософська парадигма, вироблена насамперед давньогрецькими мудрецями, характеризувалася пильною увагою саме до речово-предметного світу.

Для давньогрецьких філософів світ був живим, гармонійно упорядкованим предметно-речовим цілим — Космосом, що нагадує собою грандіозний художній витвір. До речі, в давньогрецькій мові слово "космос" означало стрій, порядок, світо-порядок.

Центральне місце в давньогрецькій філософії займали онтологічні проблеми, зокрема пошуки об'єктивної основи всього сущого, яке тлумачилося або в матеріалістичному дусі (основою всього сущого є вода, повітря, вогонь, атоми), або в ідеалістичному: першоосновою всього є числа, ідеї тощо. Великим здобутком цієї філософії було атомістичне вчення Левкіпа, Демокріта, Епікура. Коротко зупинимося на матеріалістичній традиції давньогрецької філософії.

Мілетська школа. Засновниками філософії Стародавньої Греції вважають мілетських мислителів Фалеса, Анаксімандра, Анаксімена та їх учнів, які жили й- працювали в VI ст. до н.е. Те, що грецька філософія виникла саме в Іонії не випадково. Мілет (західне узбережжя Малої Азії) відносився до сфери відомої кріто-мікенської культури. До того ж він перебував утіснихзв'язкахздавніми східними цивілізаціями. Інтенсивна колонізаційна практика й торговельно-ремісницький розвиток були причиною раннього пробудження інтересу до астрономії, географії, математики, метеорології тощо. Представники мілетської школи були видатними природодослідниками й натурфілософами, які включали природничі теми в широкий космографічний і космогонічний контекст.

Фалес — батько давньогрецької філософії один із "семи мудреців", першим прийшов від міфологічної до понятійної картини світу, відмовившись визнавати антропоморфних богів, вдався до пошуків єдиного внутрішнього джерела життя. На його думку, такою першоосновою сущого є вода. Фалес був знайомий з наукою Близького Сходу: вавилонською, єгипетською, фінікійською. У єгипетських жерців він навчався математики й астрономії.

Анаксімандр - не менш видатний вчений. Він створив першу геометричну модель Всесвіту, першу географічну карту, гіпотезу про походження людини, вперше висловив думку про закон збереження матерії. Його вчення про будову світу, зокрема про "всеохоплююче", матеріальний континуум, про об'єктивну основу всього сущого (апейрон) не одержали однозначної інтерпретації.

Анаксімен учив, що всі речі - це модифікації повітря, які породжуються в результаті його згущення чи розрідження; небесні тіла утворюються із земних випарів. З його праці "Про природу" зберігся лише один уривок.

Геракліт (теж іонійський філософ) продовжував матеріалістичну лінію мілетців і зробив значний вклад у розвиток діалектичного методу. Збереглися уривки з його праці "Про природу", або "Музи", виключно важкі для розуміння (недарма їх автора прозвали "темним"). За Гераклітом, мудрість досягається шляхом осягнення всезагального, яке він називав логосом (іноді - богом). Пізнання єдиного, вічного логоса дає змогу керувати всіма речами. Хоча логос доступний ("загальний") всім, проте навіть деякі мудреці (Фалес, Піфагор) його не сприймали. Останні віддавали перевагу різним видам "ба-гатоученості", зігнорувавши "єдине знання всього". Та, як відомо, багатоученість розуму недодає. "Щоб говорити з умом, учив Геракліт, треба спиратися на всезагальне". Світ, за Гераклітом, є живий вогонь, що періодично розгорається і періодично згасає. Геракліт - перший грецький філософ, який зробив спробу осмислити єдину об'єктивно-логічну закономірність, що лежить в основі будь-якого процесу, розробити елементарну теорію пізнання і використати відповідні висновки для пояснення актуальних проблем.

Емпедокл. Його вчителями вважають Ксенофана, Парменіда і Піфагора. На думку Емпедокла, началом і основою всього сущого є чотири стихії - земля, вода, повітря і вогонь, які він називав "коренями всіх речей". Вони незмінні; їх не можна звести одну до одної. Речі матеріального світу, як і світ в цілому, він вважав мінливим, плинним. Причину мінливості вбачав у боротьбі протилежностей, які поетичною мовою називав Любов'ю (Дружбою) і Розбратом (Ненавистю). Емпедокл намагався пояснити природними чинниками доцільність живих організмів. Він автор двох поем - "Про природу" і "Очищення", які збереглися в уривках. Емпедокл не розрізняв чуттєве і логічне пізнання. На його думку, від об'єкта сприймання безперервно відділяються матеріальні утворення, щось подібне до випарів, які, проникаючи в органи чуття, доносять до нас образ об'єкта (так звана еманація). Авторство цієї ідеї часто приписують Демокріту.

Анаксагор - засновник афінської Філософської школи. Його погляди склалися під впливом вчення Парменіда про буття та представників мілетської школи. Згідно з космогонічною гіпотезою Анаксагора, світ спочатку становив собою нерухому неоформлену суміш нескінченної кількості найдрібніших невідчутних часток різної якості - "сім'я" всіляких речовин. Пізніше ця суміш набула обертального руху завдяки нусу (уму). Так була започаткована концепція першопоштовху. Нус характеризувався то як "найлегша" речовина, то як те, що "містить повне знання про все і має величезну силу". Анаксагор заперечував наявність порожнечі, визнавав нескінченність поділу речовин. У своїй праці "Про природу" він пояснював причини небесних явищ, зокрема затемнення Місяця.

Елейська школа склалася під впливом ідей Ксенофана та ранніх піфагорійців. В ній розкривається вчення про абстрактне, незмінне буття, яке осягається умом усупереч свідченням органів чуття. При цьому Парменід виходив із принципу тотожності мислимого і сущого. Елеати зробили спробу зрозуміти світ, застосовуючи До осмислення багатоманітних речей філософські поняття граничної загальності — "буття", "небуття", "рух". Заперечуючи реальне існування окремих речей і відкидаючи можливість руху, Зенон вперше продемонстрував безвихідь, у яку попалає філософське пізнання, яке виходить з-під контролю достовірного знання (згадаймо хоча б сучасну проблему верифікації, яку нам подавали у спрощеному вигляді). Впливу елеатів зазнали Демокрит, Платон, Арістотель.

Атомістична школа. До цієї школи належать Левкіппа, Демокріт, Епікур. Атомістичну концепцію створив Левкіпп. Світ, на його думку, складається з атомів і порожнечі. Атоми неподільні, незмінні, безякісні; вони відрізняються один від одного лише величиною та формою і перебувають у постійному русі. Носячись у порожнечі, нескінченна множина атомів породжує вихори, з яких утворюються світи.

Запозичивши в Левкіппа основні положення атомістичної концепції, Демокріт розвинув їх і побудував на цій основі універсальну філософську систему. Крім відомого нам світу, за Демокритом, існує безліч інших світів, які відрізняються один від одного величиною та структурою. В одних світах немає ні Сонця, ні Місяця; в інших - Сонце і Місяць більші від наших; у третіх - аналогічних небесних світил більше, ніж у нашому світі. Розвиваючи атомістичну теорію, Демокрит наблизився до механістичного світорозуміння. Джерело руху він убачав у самій матерії, а не в зовнішніх надприродних силах, хоч до ідеї саморуху, саморозвитку не дійшов. Демокрит вперше в історії античної філософії створив розгорнуту теорію пізнання, яка ґрунтувалася на розрізненні чуттєвого і логічного знання. Чуттєвий досвід - вихідний пункт пізнання, проте сам по собі дає лише «темне» знання (неповне і недостовірне). Істинна природа речей (атоми) недоступна чуттям і осягається лише з допомогою мислення. Чуттєве сприйняття він, як і Емпедокл, пояснював так: потоки атомів відділяються від об'єкта сприймання і проникають у органи чуттів людини.

Важливе місце у творчості Демокрита займали соціальні проблеми. Найкращою формою державного устрою він вважав демократичний поліс. Необхідною умовою збереження демократії є високі моральні якості громадян, які формуються в процесі виховання і навчання. Метою життя Демокрит вважав добре духовне самопочуття.

Епікур всі явища природи пояснював різними поєднаннями атомів, які відрізняються ще й за вагою. Прямолінійний рух атомів, на його думку, поєднується зі спонтанними (внутрішньо зумовленими) рухами. В його вченні є здогад не лише про вічність і незнищуваність матерії, а й про діалектичний характер руху. В історії пізнання Епікур, як і Емпедокл та Демокрит, дотримувався вчення про еманацію. Метою життя, на його думку, є досягнення блаженства, яке він розглядав як відсутність страждань, а не як грубі чуттєві насолоди. Чуттєвість неодмінно повинна підпорядковуватися розумові. Мудрість Епікур розумів як лікувальне мистецтво, що зцілює людей від душевних страждань.

2.  Ідеалістичне тлумачення буття

Істотну роль у розвитку філософської думки давньої Греції відіграли й ідеалістичні концепції. Виявляючи слабкі місця у вченнях матеріалістів і пропонуючи свої варіанти розв'язання відповідних проблем, ідеалісти в кінцевому підсумку сприяли розвитку філософії, хоча загалом їх уявлення про світ, буття мало фантастичний, ненауковий характер. Про це переконливо свідчать концепції піфагорійців, Платона, почасти - Аристотеля.

Піфагорійська школа(засновник Піфагор). Після завоювання Іонії персами центр античної філософської думки перемістився на захід (о. Сицилія). Першу філософську школу тут заснував виходець з Іонії Піфагор. Ця корпорація вчених була і релігійною общиною, і політичною партією. Піфагор учився математики та інших наук у Єгипті та Вавилоні, а філософії - в Анаксімандра. Піфагорійська школа відіграла важливу роль у розвитку античної науки й філософії. Досліджуючи кількісний аспект явищ природи, піфагорійці в "числі" вбачали найважливішу причину всього сущого.

Значне місце в житті цього союзу займала проблема очищення (катарсису) як вищої етичної мети, що досягалася через вегетаріанство (для тіла) та осягнення музично-числової структури космосу - для душі.

Софісти. Поняття "софіст" багатозначне. Погляди софістів не відзначалися єдністю навіть з основних філософських проблем. Об'єднував їх перш за все метод філософствування та ще професія (софісти були першими платними вчителями). Скептицизм - філософський напрям, заснований Пірроном (кінець VI ст. до н.е.)- Виходячи з вчення Демокрита про недостовірність чуттєвого знання, зокрема можливість раціонального обґрунтування норм людської поведінки, вони заперечували також існування причин явищ, рух і виникнення, об'єктивне існування добра і зла. Оголосивши видимість єдиним критерієм істини, скептики називали філософів інших напрямків догматиками. Концепція скептиків була прийнята платонівською Середньою Академією і Новою Академією. Найбільш відомим скептиком був Секст Емпірик.

Платон (427-347) - засновник об'єктивного ідеалізму. Якщо його вчитель Сократ висловлював думки усно, то Платон писав свої твори і до того ж у високохудожній формі. Основним його методом була діалектика, яку він розумів як мистецтво вести суперечку. Тому він і вдався до діалектичної форми викладу думок, яка перебуває в нерозривному зв'язку зі стихією живого мислення, — це той, хто вміє ставити питання і влучно на них відповідати, хто вміє із плинної течії розміркувань вилучити стійке, суттєве, яке й містить справжнє знання. Великого значення він надавав математиці як методу, оскільки вона, будучи відокремленою від чуттєвого світу, давала йому можливість зміцнити свої переконання в існування ідеальних сутностей. До подібних висновків приводив його аналіз понять (спочатку переважно етичних), метою якого було виявлення їх родової сутності. Якщо на перших порах у творчості Платона домінували проблеми етики (під впливом Сократа), то пізніше він перейшов до аналізу багатьох інших філософських проблем: політики, психології, педагогіки, натурфілософії, гносеології, логіки, що проявилося зокрема в критиці софістів. Важко переоцінити вплив Платона на всю історію європейської філософії, зокрема й на українську філософську думку.

Аристотель (384-322 до н.е.) - видатний філософ і вчений енциклопедист, засновник перипатетичної школи. Суворо науковим методом вважав аналітику (теорію доказового силогізму), а діалектику Платона розглядав як допоміжний метод. Предметом науки є загальне, яке досягається розумом. Знання загального не вроджене, воно набувається. При цьому пізнання проходить через такі ступені: відчуття - пам'ять - досвід (емпірія) - наука. Аристотель розрізняв два варіанти метафізики: загальну й окрему метафізику ("теологічну філософію"), яка аналізує особливий вид буття - "нерухому субстанцію", або "нерухомий першодвигун". "Фізична філософія", або "наука про природу" Аристотеля є найбільшою за обсягом і найдетальнішою за викладом: від абстрактних "принципів природи" і теорії руху через космологію, теорію елементів до психологічного трактату "Про душу" і біологічних праць у космології він дотримувався геоцентричного принципу.

В основі онтології Арістотеля лежать:

категоріальний аналіз сущого, або вчення про "буттячим"; каузальний аналіз субстанції;

вчення про можливість і дійсність, або теорія щенебутгя.

Він визнавав чотири принципи сущого: форму, завдяки якій дана річ є саме такою; матерію, або пасивну можливість буття речі; спонукальну причину; мету.

Матерія, за Аристотелем, існує вічно, проте в ній вбачався лише пасивний принцип буття. Активність же він приписував формі, яку тлумачив як першооснову руху і мети. Кінцевою причиною руху є "форма форм" - бог. Логіка розглядалася ним як знаряддя пізнання, тісно пов'язане з онтологією і гносеологією. Його логіка, будучи загалом формальною, включала елементи діалектичної. Так, категорії він розумів не лише як форми мислення (поняття), а й як найзагальніші види буття. Етика і політика Аристотеля утворювали комплексне вчення - "філософію про людське", яка мала досліджувати сферу практичної діяльності і поведінки людини. Найвищими благами людини, на його думку, є мудрість і доблесть, фізичне здоров'я і щаслива доля.

Аристотель - найвидатніший мислитель давньої Греції. Правда, систематизм і енциклопедичне охоплення дійсності у його вченні поєднуються з нерозв'язними суперечностями в поглядах цього філософа. Загалом же Арістотель поступово еволюціонував від ідеалізму до матеріалізму.

3. Проблеми людини, суспільства, держави

Питання про природу людини, її сутність, походження і призначення - одне з основних у філософії давньої Греції. Традиційно вважається, ніби "поворот до людини" здійснили софісти, проте й до них увага до проблеми людини давала про себе знати. Так, існує думка, ніби вислів "пізнай самого себе" належав одному з перших грецьких філософів - Фалесу. Його учень Анаксімандр створив гіпотезу про походження людини, згідно з якою, перші люди виникли із тварин типу риб. Демокрит, якому дорікають у тому, що він розглядав людину як своєрідний атом суспільного космосу, цікавився проблемою самопочування людини, про що свідчить його вислів "щастя і нещастя - в душі".

Типовим для давньогрецької філософії є розуміння людини як "мікрокосму", який є відображенням, своєрідною копією "макрокосму" - Всесвіту, який у свою чергу тлумачився антропоморфно - як живий одухотворений організм. При цьому вважалося, що людина містить у собі всі елементи (стихії) космосу, складається з душі й тіла.

Перше визначення людини (людина - це двонога істота, яка має пір'я) належить Сократу. Аристотель визначав людину як живу істоту, наділену духом, розумом, "розумною душею" (на відміну від сенситивної і вегетативної душі) і здатністю до суспільного життя.

У софістів людина стає спеціальним предметом "філософствування", про що свідчить уже відомий вислів Протатора: "Людина є мірою всіх речей - існування існуючих і неісну-вання неіснуючих". Предметний світ вони індивідуалізували, підкреслюючи в ньому одиничне, неповторне, випадкове, плинне, що дало можливість пояснити неповторність, унікальність людських індивідів. Правда, все це вони використовували для аргументації непізнаванності світу, точніше - того, ніби кожна людина має свою істину.

Важко переоцінити роль Сократа в постановці проблеми людини, людських стосунків, людської суб'єктивності.

Проблеми людини, суспільства і держави ставилися і по-своєму розв'язувалися Платоном і Аристотелем. Великого значення Платон надавав проблемі справедливості. Оскільки ж справедливість і несправедливість найбільш виразно проявляються не в окремій людині, а в державі, то Платон запропонував нарис ідеальної держави. Причиною виникнення держави, на його думку, є багатоманітність матеріальних потреб людини і неможливість їх задовольнити поодинці.

У своєму творі "Держава" ("Про справедливість") Платон виклав своє вчення про суспільство і державу, розкрив свої етичні, психологічні та педагогічні погляди.

В Аристотеля такі науки, як етика і політика становлять собою єдиний комплекс - "філософію про людське", в центрі якої діяльність і поведінка людини. Вищим благом людини, як зазначав Аристотель у "Нікомаховій етиці", є щастя. Останнє полягає в діяльності душі по реалізації чеснот. Для безперешкодної реалізації чеснот необхідні (хоч і недостатні) певні зовнішні блага - здоров'я, багатство, соціальне становище тощо. Чесноти, які реалізуються в розумній діяльності, Аристотель поділяє на етичні і діаноетичні (інтелектуальні). Етичні чесноти становлять собою середину між двома протилежними пороками: мужність - між відчайдушністю і боягузтвом; самовладання - між розбещеністю і бездушністю (нечулістю); лагідність - між гнівливістю і незворушністю та ін. Сутність же інтелектуальних чеснот полягає, за Аристотелем, або у відшуканні істини ради неї самої, або у встановленні норм поведінки.

Політичні погляди Аристотеля відрізняються від аналогічних поглядів Платона більшою гнучкістю, реалістичністю, оскільки він орієнтувався на форми соціально-політичного життя, які історично склалися в Давній Греції. На думку Аристотеля, поліс належить до природних утворень, і люди від природи є політичними тваринами. Він виступав проти радикальних штучних змін суспільства. Основним завданням держави, за Аристотелем, є виховання у громадян моральних чеснот. Замість станової диференціації соціальних функцій громадян Аристотель пропонує вікову: молоді виконують військову функцію, а старі - дорадчу, власне політичну. Фізична ж праця і торгівля — це справа рабів. Арістотель виступав за такий державний устрій, який є чимось середнім між олігархією і демократією, за державу, в якій поляризація бідних і багатих знімалася б переважанням заможних середніх класів.

4. Еллінізм. Антична філософія Риму

За часом елліністична філософія збігається з післяарістотелівською. Для неї характерна виключна увага до проблем людини, морально-етичних проблем, до суб'єктивної тематики. Свідченням цього може бути аналіз провідних напрямів елліністичної філософії - епікуреїзму, стоїцизму, скептицизму, і

Епікур всі явища природи пояснював різними поєднаннями атомів, які відрізняються ще й за вагою. Прямолінійний рух атомів, на його думку, поєднується із спонтанними (внутрішньо зумовленими) в бік від прямої лінії рухами. В його вченні є здогад не лише про вічність і незнищуваність матерії, а й про діалектичний характер руху. В історії пізнання Епікурс, як і Емпедокл та Демокрит, дотримувався вчення про еманацію. Метою життя, на його думку, є досягнення блаженства, яке він розглядав як відсутність страждань, а не як грубі чуттєві насолоди. Чуттєвість неодмінно повинна підпорядковуватися розумові. Мудрість Епікур розумів як лікувальне мистецтво, що зцілює людей від душевних страждань.

Стоїцизм - філософська школа, заснована Зеноном із Кітіона на початку III ст. до н.е. У стоїцизмі центральне місце займає етика, а натурфілософія і логіка відігравали допоміжну роль. Світ-космос, на думку стоїків, - це живе сферичне тіло, розумна істота, яка організовує свої частини в доцільно упорядковане ціле, що перебуває в нескінченній пустоті. В усьому існуючому стоїки розрізняли два начала (пасивне й активне): безякісна речовина, або субстанція і всепроникаючий логос, або бог. Розвиток світу відбувається циклічно. Логос є промисел і доля, яка розглядалася як послідовність подій, або як ланцюг сукупностей усіх причин. Долю окремого тіла визначає його природа, доцільно включена у всезагальну природу. Душа людини - частина світової розумної душі. Вона тілесна і пронизує все тіло, а після смерті відокремлюється від тіла і перестає бути носієм індивідуальних якостей. Перша природна спонука людини - прагнення до самозбереження. Через розумну природу людини ця "прихильність до себе" поширюється й на інших людей. Завдяки причетності всіх людей до логосу вони є громадянами єдиної світової держави - Космополісу. Разом з тим, на думку стоїків, необхідно брати участь у суспільному житті своєї держави, якщо це не веде до аморальних вчинків. Кінцева мета життя людини - щастя, яке визначалося як життя, що відповідає природі, логосу. Певний внесок внесли стоїки й у розв'язання проблем гносеології, логіки, космології. Видними стоїками були Зенон, Клеанф, Хрісіпп, Посідоній, Сенека, Епіктет, Марк Аврелій.

Процес еллінізації Риму відбувався у всіх сферах культури. Перебуваючи в органічному зв'язку з грецькою, римська філософія відрізнялася своєю практичністю, яка розкривається в таких рисах римської етнічної ментальності, як "експансіонізм" (прагнення домінувати над природою), "місіонерство" (прагнення поширювати свої ідеї і вірування серед інших народів), "комфортність", "індивідуалізм" (точніше - "приватизм"), дисципліна (в первісному значенні цього латинського слова - "вишкіл"). Практичність (у такому її тлумаченні) дає про себе знати в римському варіанті епікуреїзму, стоїцизму та скептицизму. Так, для римського епікурейця Лукреція Кара атомістична будова природи виступає об'єктивною основою практичних (етичних) рекомендацій.

Лукрецій Кар високо цінував ідею Епікура про "відхилення" атомів (щоправда, термін "атом" він не використовував). Завдяки відхиленню атоми випадково, "руйнуючи долі закони", зіштовхуються й зв'язуються один з одним, утворюючи всю багатоманітність речей і явищ природи. Ідея відхилення необхідна Лукрецію і для обґрунтування свободи волі людини. Цікаво, що цей видатний мислитель приходить до висновку, згідно з яким ніякого часу не існує "поза рухом тіл і спокоєм". Оригінальною є його гіпотеза про виникнення живого. Очевидно, з метою популяризації епікуреїзму Лукрецій часто звертається до порівнянь, аналогій, метафор, намагаючись зробити доступнішими складні філософські ідеї Епікура. Великого значення надавав він проблемам атеїзму. Релігія, на думку Лукреція, - це суєвір'я і забобон, продукт неуцтва і страху, підтримуючи які, вона стала джерелом багатьох бід, несправедливості й злочинів.