Лекція з Основ філософських знань на тему: Некласична та сучасна філософія.

Тема заняття: Некласична та сучасна  західна філософія.

Мета заняття: Дати загальну характеристику розвитку некласичної та сучасної західної філософії. Навчити студентів орієнтуватися в напрямах та філософських теоріях даного періоду у філософії сучасності.

Обладнання: лекційний матеріал, філософський словник, посібник з предмету, вислови відомих філософів.

План заняття.

1. Зміна парадигми філософського мислення у XIX -на поч. XX ст. Засновники некласичної філософії.

2. Особливості духовних процесів та розвитку філософії у XX ст.

3. Сцієнтистські напрями у зарубіжній філософії ХХ ст.

4. Релігійна філософія XX ст.

5. Провідні тенденції розвитку світової філософії  на межі тисячоліть.

1. Зміна парадигми філософського мислення у XIX -на поч. XX ст. Засновники некласичної філософії.

 У 20-30-х роках XIX ст. філософія Г. Гегеля набула в Європі тріумфального поширення, а в Німеччині її було проголошено офіційною філософією, особливо корисною для зміцнення соціального порядку та виховання молоді. Але коли Гегель раптово помер (14 листопада 1831 р.), в європейському філософському житті на деякий час запанували розгубленість і невизначеність: адже гегелівська філософія набула системно завершеного характеру, увібравши в себе як найцінніші здобутки попередньої європейської філософії, так і результати філософського осмислення основних напрямів людської життєдіяльності. Здавалось, що завдання філософії тепер зводилось до деяких незначних доповнень і деталізацій. Не один європейський філософ ставив у цей час перед собою запитання: чи можлива філософія після Гегеля? Але згодом з'ясувалось, що початки справді нової філософії з'явилися у Європі ще за життя Гегеля.

У 1819 р. вийшов друком перший том праці А.Шопенгауера "Світ як воля та уявлення", яку і вважають першою працею нової філософії.

Поступово процес формування засад нового філософування став набувати сили і визначеності: виникла некласична філософія, особливості якої остаточно визначилися у XX ст. А явище некласичносгі поширилось і на інші сфери життя, такі як мистецтво, наука, культура.

Нова, некласична філософія суттєво відрізнялась від класичної.

Такими були панівні тенденції некласичної філософії, що дає підставі стверджувати: під час виникнення некласичної філософії відбулася змін; парадигми (норми, взірця) філософського мислення. Принципи класично філософії не дуже узгоджувались із життям, мінливим, неоднозначним, та ін.

Некласична філософія, зокрема, наважилася не протиставити людині чисті принципи, а прийняти людину такою, якою вона є у реальності, через це вона навіть у мовному відношенні стала простішою, зрозумілішою та стилістично більш різноманітною

Засновник некласичної філософії Артур Шопенгауер (1788—1860), по перше, наполегливо проводив думку про те, що світ не можна розуміти як щось що існує за межами нашої свідомості. Адже ми можемо говорити лише про те, що ввійшло в контакт із нашим сприйняттям. Світом ми називаємо те, що сприймаємо як дійсність. Отже, світ є наше уявлення про дійсність. Але людське уявлення нестійке, а ми вкладаємо в уявлення про світ дещо стале. Що ж утримує наше уявлення у стані стабільності? За Шопенгауером, — те, що світ водночас постає і як воля. Все, що являє себе як таке, що існує, тримається на пориві до буття, до самоздійснення. Воля не підлягає розумовому поясненню; це просто сліпе поривання. І оскільки все просякнуто волею, світ являє собою нещадну боротьбу за існування. На рівні людини воля стає усвідомленою (але не розумною). Спостерігаючи за боротьбою воль, яка призводить до жахливих і трагічних наслідків, людина впадає у сум і відчай. Єдине, що вона може зробити, — це пригасити своє бажання бути за будь-яку ціну шляхом спираючись на людське співчуття; лише воно може реально протистояти волі до буття.

Інший фундатор ідей некласичної філософії, датський філософ Сьорен Кіркегор (1813— 1855), вважав, що першим і єдиним предметом філософії може бути тільки людина. Але пізнати людину засобами науки неможливо, оскільки кожна людина унікальна й неповторна, а наука пізнає через узагальнення або підведення явища під загальні закони. Людина може осягнути себе лише через внутрішнє переживання. На цьому шляху вона може пройти три стадії самопізнання і самоутвердження. На першій стадії, яку Кіркегор називає естетичною, людина сповнена зовнішніми враженнями. Вона хоче все побачити, відчути, випробувати (уособленням цієї стадії постає відомий літературний персонаж Дон Жуан). Життя на цій стадії нагадує нескінченну мандрівку по різних враженнях, жодне із яких, як і всі вони разом, не може принести людині життєвої повноти та задоволення: завжди чогось буде бракувати. Відчувши безплідність такого життя, людина може перейти до етичної стадії самореалізації, уособленням якої є Сократ. На цій стадії вона намагається спертися на непохитні етичні норми та принципи, внутрішньо стабілізувати своє життя. Проте і тут внутрішнє чуття підказує людині неможливість її повної самореалізації, оскільки етичні норми є однаковими для всіх людей, а її власна унікальність та неповторність так і залишаються нереалізованими. Кіркегор приходить до висновку про те, що обидві перші стадії людського самоусвідомлення та внутрішнього переживання свого життя характеризуються відчуттям людської індивідуальної неузасадненості, закинутості у цей світ, відчуттям самотності, внаслідок яких людина може впасти у стан тотального відчаю - безпорадності, безвиході. Проте, за Кіркегором, саме цей тотальний відчай і може підказати людині її глибинну істину: так, вона справді є абсолютно самотньою, але це значить, що її самотність має під собою абсолютні підстави. Звичайно, що єдиною абсолютною підставою для будь-чого є Бог. Звідси і випливає теза Кіркегора: "Людська індивідуальність знаходиться в абсолютному відношенні до абсолютного". Це значить, що підставою людської унікальності є Бог. Звідси Кіркегор робить радикальний висновок: оскільки людина у своїй унікальності виходить на прямий зв'язок із Богом, то вона ніби отримує цим санкцію на абсолютну свободу самоздійснень.

Кіркегор уперше використав термін "екзистенція" для позначення таких особливостей людського буття, як неузасадненість та вихід за всі і всілякі межі. Слово "екзистенція" перекладається з латини як "існування", але у вихідному значенні воно вказує на вихід за межі усталеного, встановленого. Кіркегор використав це слово в застосуванні винятково до людини і тому став ідейним попередником екзистенціалізму — впливової філософської течії XX ст.

У Кіркегора на перший план виходять позараціональні мотиви й чинники людської поведінки. Позиції А.Шопенгауера та С. Кіркегора позначають як ірраціоналізм, тобто тлумачення людини як істоти, що діє переважно під впливом не розуму, а почуттів, емоцій, волі і т.п. У філософських міркуваннях Шопенгауера та Кіркегора досить виразно проглядаються особливості некласичного типу філософствування. В їхніх творах людина та реалії її життя постають більш різнобічними й суперечливими, ніж у класичній філософії.

Іншим напрямом некласичної філософії, відмінним відлюдиноцентричного ірраціоналізму, було розроблення „наукової філософії". Представники цього напряму виходили з переконання у тому, що наука в першій половині XIX ст. вийшла на такий рівень володіння знанням, що стала спроможною накреслити повну картину світобудови. Звідси робився висновок, що за тих умов потреба у філософії як дисципліні, яка окреслює загальну концепцію світобудови, відпадає. Єдиним духовним і світоглядним наставником людини стає наука. Філософія, тією мірою, якою вона ще могла бути корисною (наприклад, як гносеологія), повинна була також стати наукою серед інших наук.

Першим із подібними твердженнями виступив позитивізм, що його розробив Огюст Конт (1798—1857). За О.Контом, пізнання повинно бути спрямованим на вивчення позитивного:

позитивне - це спостережуване (на відміну від неспострежуваного);

реальне (на відміну від химерного, ілюзорного);

корисне (на відміну від шкідливого);

достовірне (на відміну від сумнівного);

конструктивне (на відміну від руйнівного).

Виходячи з такого розуміння позитивного, О.Конт обґрунтовує "закон трьох стадій" у розвитку теоретичних досліджень людства, що історично йдуть з таким порядком: релігійна, метафізична та позитивна.

Релігійна пов'язана із пошуками абсолютних знань про явища, які постають продуктом дії надприродних сил; метафізична - із пошуками абсолютних знань шляхом виведення реальних подій із абстрактних всезагальних сутностей; позитивна (або наукова) – і відмовою від абсолютних знань, із зосередженням зусилля на виведенні законі спостережуваних явищ.

Позитивна наука, за О.Коптом, уже не намагається давати відповіді па запитання про докорінні причини буття, а лише прагне фіксувати факти. На місце запитання "Чому?” вона ставить запитання "Як?" .Так О.Конт висуває гасло: "Наука сама собі філософія” ,- і вважає, що за філософією зберігаються функції систематизації знань, логічного пояснені мови науки, узагальнення механізмів пізнання. При цьому з філософії слід вилучити в те, що виходить за межі можливостей наукового спостереження.

О.Конт не вбачає у світоглядному знанні нічого якісно специфічного і ніяк не відгукується на ту глибину, яка притаманна людській духовності. Водночас слід відзначити, що ідеї О.Конта сприяли підвищенню авторитету науки, очищенню її від справді химеричних побудов. Важливе значення мала ідея О.Конта запровадити нову науку "соціологію", яка ґрунтувалася б на наукових засадах. Вагомий внесок у розвиток ідей позитивізму в XIX ст. внесли англійці Д.С.Міль,(1806-1873)та Г.Спенсер (у (1820-1903).

Другим варіантом розроблення "наукової філософії” став марксизм (заснував К.Маркс (1813-1883) та розвинув Ф. Енгельс (1820-1896)). К.Маркс також вважав, що в XIX ст. наука сама спроможна давати відповіді на всі найважливіші питання людського буття. Після відкриття закону збереження і перетворення енергії, клітинної будови органічної матерії, створення еволюційної теорії Ч.Дарвіна світ постав єдиним процесом, де все пов'язано з усім і де людину, соціальну історію і духовні процеси можна розглядати як результат еволюції матерії, що існує вічно, ніким не створена і нікуди не зникає. Джерелом розвитку матерії постають її внутрішні суперечності. Таку концепцію світу К.Маркса назвали "діалектичним матеріалізмом".

Свою теорію К.Маркс розглядав як ідеологію і методологію робітничого руху. Деякі тези К.Маркса (про ганебність експлуатації людини людиною, про необхідність соціальної справедливості та соціального забезпечення, про право людини на всебічну самореалізацію) і по-сьогодні звучать привабливо. Але деякі (про доцільність соціального насильства, про диктатуру пролетаріату, про всесвітню соціалістичну революцію, про автоматичну гарантованість робітничому класові моральних чеснот) і самі по собі, і, особливо, в їхньому реальному соціальному втіленні виявились небезпечними і спрямованими проти людини.

Врешті-решт теорія К Маркса з її претензією на науковість продемонструвала свій граничний соціальний радикалізм, нетерпимість до інших світоглядних позицій, зухвалу впевненість у непохитній істинності своїх тверджень та історичний месіанізм, тобто переконаність у тому, що вона несе світові найповнішу і найпотрібнішу істину. Нарешті, "природничий матеріалізм" стверджував, що систематизована і з'єднана в одне ціле наука стає справжньою філософією, окреслюючи науково

всі основні процеси світу, починаючи відруху атомів і закінчуючи духовними рухами. Основні представники "природничого матеріалізму" -Л.Бюхнер (1824-1899),Я.Молешот(1822-1893),К.Фогт(1817-1895).

Отже, напрями розроблення "наукової філософії" у XIX ст., з одного боку. безперечно підносили авторитет науки і намагалися наблизити філософію до науки, зробити її положення науково достовірними. З іншого - "наукова філософія" ставила розум (свідомість) у залежність від несвідомих або позасвідомих чинників, вводячи у свій зміст елементи некласичного філософствування поруч із деякими елементами, які наближають її до класики.

Фрідріх Ніцше (1844-1900) Його праці містять суперечливі твердження і не підлягають однозначному прочитуванню. Якщо А.Шопенгауер говорив про волю до буття, то Ф.Ніцше наголошував на тому, що воля являє собою "волю до волі", тобто поривання до самовиявлення у будь-який спосіб. Воля виявляє себе насамперед через життя, яке для Ф.Ніцше постає першою і єдиною реальністю. Все інше, про що ми ведемо розмову- Всесвіт, природа, почуття та ін.,-усе це е лише елементами життя. Оскільки життям рухає волевиявлення, у ньому панує боротьба за виживання. Звичайно, у ній перемагає сильніший. Завдяки такій перемозі життя може зміцнюватись. Слабким людям не слід ні співчувати, ні допомагати, бо підтримка слабких веде до виснаження і виродження життя.

Ф.Ніцше протиставляє силу життя культурним нормам й цінностям, вважаючи, що саме людська слабкість і незахищеність спричинила виникнення культури як системи штучних засобів виживання. Мораль - це засіб боротьби слабких проти сильних. Життя не підлягає моральним оцінкам, бо воно е лише таким, яким воно може бути.                

Свою позицію Ф.Ніцше позначає не як "аморалізм" (неморальність), а як „імморалізм" (позаморальність). Мораль, на думку Ф.Ніцше, тримається на авторитеті та залякуванні, але "Бог помер" тому, що він не втручається у життя для його зміцнення. Ті ж, що посилаються на Бога, підтримують слабкість і виродження, а не силу життя. Якщо ж людина відчуває у собі "голос крові", вона повинна не звертати увагу на мораль, стати "по той бік добра і зла" й піднести себе саму на надлюдський рівень. Здатна на таке людина стає "надлюдиною"', і тільки вона може бути справжнім виявленням сили життя.

У другій половині XIX ст. основи некласичної філософії досить успішно розвивалися у межах неокантіанства та неогегельянства.

2. Особливості духовних процесів та розвитку філософії у XX ст.

За загальним визнанням філософів, істориків, культурологів, політичних діячів та інших інтелектуалів, XX ст. являє собою особливий етап у розвитку сучасного суспільства. Воно вирізняється надзвичайною динамікою усіх сфер суспільного життя, інтенсифікацією соціальних процесів, прискоренням темпів соціальних змін. Досвід цього століття може вмістити у себе досвід цілих епох попередньої історії настільки він є насиченим різноманітним змістом.

Досить лише згадати те, що у XX ст. людство пережило дві світові війни кільканадцять революцій (все це з руйнівними наслідками), вперше вийшло за межі земного простору, проникло у світ мікропроцесів, навчилося трансплантувати органи людського тіла, дешифрувало генетичний код людини і т. ін. За одне це століття в культурі та мистецтві відбулася зміна кількох стилів та напрямів, виникло явище масової культури, надзвичайного розповсюдження набули засоби масової інформації. Глобального розмаху набуває проникнення інформаційних технологій у повсякденний побут людей. У надрах інтернету зародилося вже не тільки "віртуальна економіка" а й "віртуальна культура, "віртуальна освіта" тощо.

У XX ст. кожна людина постає так чи інакше прилученою до всесвітньої історії, живе не лише своїм особистим життям, а певною мірою і життям усього людства. На тлі колосального збільшення масштабів людських проявів та людської життєдіяльності окремо взята людина починає губитися, розчинятися у масі, проте це лише один бік, що характеризує зміни у її становищі. Інший же, навпаки, засвідчує колосальне зростання можливостей окремої людини; це стосується і політичних діячів, і до певної міри будь-якої людини, адже сьогодні одна людина може спілкуватися (через "Інтернет - у 2005 р. планується зростання кількості його користувачів до 1,2 млрд.") із ким завгодно, може розповсюджувати свій вплив і свої думки майже безмежно. Люди, прилучені до засобів масового знищення, несуть колосальну відповідальність за наслідки своїх дій. Те ж саме можна сказати і про тих, хто пов'язаний із особливо небезпечним в екологічному плані виробництвом.

Якщо резюмувати сказане, то можна стверджувати, що суспільне життя у XX ст. постає надзвичайно строкатим, інтенсивним та масштабним, різноманітним та суперечливим. Все це не могло не позначитись на становищі філософії.

По-перше, філософія у XX ст. вийшла далеко за межі академічних аудиторій, постала інтегрованою у систему загальної (а не лише спеціальної) освіти, отримала широке розповсюдження через різного роду видання, публічні лекції, через діяльність філософських товариств.

По-друге, філософія XX ст. є некласичною. Зміст і значення явища некласичності саме у філософії XX ст. розкрилися із найбільшою повнотою та яскравістю.

По-третє, відчутно змінилася мова філософії. Звернена до широкого загалу, філософія почала говорити зрозумілою кожній людині, інколи навіть буденною мовою.

По-четверте, Змінилися також змістові та предметні орієнтації філософії XX ст:. для неї не існує заборонених тем або зон, вона все намагається втягнути в орбіту своїх інтелектуальних осмислень. Звідси випливає така особливість філософії XX ст., як її колосальна різноманітність, строкатість, насиченість різновидами та варіантами. Філософія XX ст. нагадує розвиток ланцюгової реакції, коли із кожного пункту її протікання миттєво відгалужується ціла низка процесів, і т. п.

По-п'яте, цікавою особливістю філософії XX ст. постає і те, що вона не замикається лише на тому змісті, який виник у даному столітті, а, навпаки, актуалізує усю попередню історію філософії. У XX ст., поруч із новітніми філософськими винаходами абсолютно повноцінно та рівноправно існували і існують ніби-то історично віджилі напрями і течії, отримавши частку "нео-": неопозитивізм, неосхоластика, неотомізм; тут також культивувалися деякі напрями давньої східної філософії, античної філософії (наприклад, неоплатонізм), патристики (неопаламізм) та ін. Цим, фактично, засвідчується той факт, що філософія здатна знаходити деякі вічні теми для людського інтелектуального осмислення.

Все це, по-шосте, привело до того, що у філософії XX ст. відбулася переоцінка попередніх ідей, уявлень та цінностей. Розвивалися тенденції мінімалізму у філософії, тобто відмови від абсолютів, зосередження уваги на доступному для сприйняття та пізнання. Філософія виводила на перший план суб'єктивну реальність, фактично усунувши проблему співвідношення об'єкта та суб'єкта. Філософські положення та висновки більше спрямовувались не на пошуки готових чи остаточних висновків, а на інтелектуальне освоєння та проблемне окреслення людської реальності.

Нарешті, по-сьоме, у XX ст. на грунті тісної інтеграції між філософією та мистецтвом, з одного боку, виник жанр філософської (або інтелектуальної) літератури, а, з іншого боку, - жанр філософської есеїстики, яку інколи досить складно відрізнити від літератури. Так само виникли концептуальні живопис і графіка, філософське кіно і т.ін. На межі філософії і науки функціонує сучасна аналітична філософія, яка намагається будувати філософські твердження засобами математичної логіки або логізованої лінгвістики. Отримали свій розвиток у XX ст. і жанри інтеграції філософії та релігії, філософії та різного роду езотерики.

Отже, філософія XX ст. постає перед нами як явище складне, розмаїте, активно-дійове та досить органічно вписане у сучасні культурно-історичні процеси.

3. Сцієнтистські напрями у зарубіжній філософії ХХст.

У XX ст. наука досить швидко та впевнено перетворилась на один із провідних чинників суспільного життя. Ціла низка напрямів філософії вважала за необхідне включитися у цей рух, розглядаючи себе необхідним доповненням до розгортання конкретно-наукових студій. Ці напрями підкреслювали позитивні сторони наукового прогресу, пропагували прогрес науки, і тому вони отримали назву "сцієнтизму" (з англ. - "5сіеп5" - наука) або сціентистських напрямів.

На початку XX ст. більшість таких напрямів поділяла переконання, підкріплені у XIX ст. міркуваннями О.Конта, що справжнє знання може бути тільки науковим. Відповідно, і філософія справді      може бути вартою чогось лише за умови, що вона також стане науковою, тобто ввійде у сукупність наук. її предметом повинно бути науковчення, яке  чітко  визначить особливості та сутність науки,  буде свідомо розробляти методологію  наукового пізнання. За методами філософія не повинна суттєво відрізнятися від  наук. Ці методи повинні бути точними, такими, що можуть бути широко використаними та піддаються перевірці (це переконання на початку XX ст. поділяли Е.Гуссерль, Л.Вітгенштеин, Б.Рассел та ін.).

Отже, перш за все слід чітко відділити науку від всіх інших, недостовірних видів знання. Це завдання у філософії XX ст. намагалися виконати представники так званого "логічного позитивізму" або неопозитивізму. У XX ст. утворилося три основні осередки логічного позитивізму: 1) у Відні діяв "віденський гурток", очолюваний М.Шліком (1882-1936); 2) в Англії неопозитивізм був представлений іменами Л. Вітгенштеина (1889-1951) та Б. Рассела (1872-1970);

3) нарешті, в першу декаду XX ст. у Львові був організований філософський семінар, який поклав початок функціонуванню Львівсько-варшавської філософської школи. Засновником її був випускник Віденського університету К Твардовський (1866-1938).

М.Шлік сформулював засади процедури під назвою "верифікація" - перевірка на істинність. Суть її була в цілому простою і зрозумілою: щоби робити науку точнішою, требаїї перевірити шляхом співставлення із фактами. Проте, спіставленню треба було піддати провідні, а не другорядні положення певної теорії, і зробити це необхідно із дотриманням суворих вимог апарату математичної логіки. Верифікація передбачала таку послідовність дій: виділення провідних положень певної теорії; ^зведення їх до простих, далі неподільних "атомарних суджень"; * виділення у реальності таких само „атомарних фактів"; співставлення "атомарних суджень" із "атомарними фактами" та обгрунтування отриманих результатів. Передбачалося, що становлення відповідності суджень фактам засвідчить істинність відповідних положень, суперечність - хибність, а неможливість співставлення постане основою для оцінки певних положень як безглуздих. На початку 20-х років був виданий твір Л. Вітгенштейна "Логіко-філософський трактат", який був прийнятий як концептуально-теоретична засада для всієї сцієнтистської філософії. В " Трактаті" стверджувалось, що дійсність являє собою не більше, ніж сукупність фактів та подій, які можна фіксувати та передавати за допомогою мовної діяльності.                                             

Якщо ми прагнемо точності знання, то повинні прагнути і точності використання мови. Точна мова - це мова наукової термінології, що відповідає вимогам математичної логіки. Проте практична спроба здійснити верифікацію хоча б найпростіших наукових теорій закінчилася невдало. Поступово утвердилася думка про те, що науку не можна звести до фактів та логіки, що вона являє собою значно складніше утворення. Неопозитивізм намагався відстоювати свої позиції введенням нових ідей: або ідею послабленої верифікації, або ідею фальсифікації, або - конвенціональності. Ідея фальсифікації пропонувала вважати, що наукове знання не є завершеним, а тому певному конкретному виявленні воно може бути піддане певному простуванню; ненаукове знання спростувати неможливо (К.Поппер).

Сонвенціоналісти вважали, що вихідні положення науки усталюються тоді, коли їх згідна прийняти переважна більшість науковців „конвенція" - угода).

На перший погляд, загальний результат діяльності непозитивізма виявився негативним, проте це не зовсім так:

По-перше, його представники зробили вагомий внесок у розроблення математичної логіки та вдосконалення мови науки.

По-друге, під впливом ідей та діяльності неопозитивізму стало зрозумілим, то наука включає в свій зміст такі елементи, які не можна співставити із фактами. Це, наприклад, ідеалізовані об'єкти (ідеальний газ та ін.), певні принципи (наприклад, принцип простоти), певні, нарешті, положення, що фіксують особливості людської інтелектуальної діяльності.

Сьогоднішнє розуміння науки, яке сформувалося багато в чому завдяки діяльності неопозитивістів, розглядає її як сукупність інтелектуальних засобів, покликаних оптимізувати наші взаємини із дійсністю, а не як картину дійсності.

Традиції неопозитивізму розвивалися далі в межах так званої аналітичної філософії, яка існує і по-сьогодні. На початку 70-х років XX ст. виникла течія, умовно названа постпозитивізмом ("після позитивізму" або "пізній позитивізм"). Представники постпозитивізму, вважаючи науку складним явищем, почали доводити, що вона історично розвивається, що на неї чинять впливи соціальна історія, культура, особистості вчених (Т.Кун, І.Локатос, М. Полені, П.Фейєрабенд та ін.).

До сцієнтистських напрямів у філософії XX ст. відносять представників "радикальної епістемології" (Е.Глазерсфельд, У.Матурана та ін.), які вважають, що людські знання постають за суттю інтелектуальним конструюванням; їх завдання полягає не у представленні реальності, а у її творенні на основі внутрішнього структурування інтелектуальної діяльності. Акцентування мовного аспекту людської інтелектуальної діяльності підводило до сучасних інформаційних технологій. З іншого боку, воно виправдовувалося прагненням зайняти у вивченні пізнання суто об'єктивістську позицію: наука е знаковою діяльністю, і, значить, її об'єктивне вивчення передбачає, точно фіксовану процедуру співставлення однієї" спостережуваної реальності (реальності фактів) із іншою, також спостережуваною реальністю (реальність текстів та знакових структур).

4. Релігійна філософія XX ст.

У філософії XX ст. вагоме місце належить релігійній філософії. Причинами цього є:

по-перше протистояння двох соціальних систем - капіталістичної та соціалістичної, при якому остання поширювала та пропагувала атеїстичний світогляд;

по-друге у XX ст. людство пережило дві жахливі світові війни, і на тлі успіхів науки складно було не замислитись як над можливостями історичного людського розуму, так і над засадами людської долі;

по-третє у XX ст. стало очевидно, що наука - це могутня, проте – не всемогутня сила, що є багато чого у людському ставленні до себе та до світу, чого ніколи не зможе прояснити ніякий науковий прогрес.

Той же науковий прогрес дозволив побачити людину складнішою, ніж це уявлялося раніше. Стало зрозумілим, що людину не можна звести до природного еволюційного процесу, що за певними характеристиками вона постає унікальним явищем дійсності. У зв'язку із цим людські погляди мимоволі звернулись до релігії, оскільки релігійне бачення дійсності виводило людину за межі простого перехрещення природно-космічного процесу.

Напевно, найбільш поширеною та авторитетною у XX ст. постала філософська концепція неотомізму - оновленої філософії Томи Аквінського, яку у 1879 р. енциклікою Римського папи була проголошена офіційною філософською доктриною католицької церкви. Авторитету цієї філософії сприяло також її культивування у католицьких навчальних закладах, де її вивчення є обов'язковим.

Визнаними представниками неотомізму є французькі філософи Ж. Маритен (1882-1973), Е.Жільсон (1884-1978) та американський філософ Ю.Бохеньський (1902-1995). Всі вони вважали себе послідовниками філософії Св. Томи та намагалися розвивати їїдалі. Перш за все представники неотомізму наполягали на тому, що їх філософія являє собою рідкісну для XX ст. позицію послідовного реалізму. Вони аргументували думку про те, що світ речей нам наданий реально, що він не являє і не може являти собою чогось на зразок марева, адже Бог як Творець світу не намагався ввести людину в оману. Цей світ може засвоюватися практично, у досвіді життя, може осягатися наукою, але ці види його засвоєння не можуть задовольнити людину, оскільки вони або не виходять за межі сприйняття, або зосереджуються на питаннях "Як пізнавати та описувати дійсність?”, залишаючи поза відповіддю основне питання - "Що є світ, що є дійсність, що є буття?". Неспроможність науки дати відповідь на означені питання і зумовлює необхідність звернення до авторитету Святого Письм та божественного об'явлення. На думку неотомістів, залишається в силі тлумачення Св. Томою симфонії розуму та віри. Людина здатна пізнавати світ за допомогою науки, але вона також повинні сприймати це як божий дар. Якщо ззвернутися до текстів Св. Письма та найновітніших наукових теорій, то, на думку неотомістів, можна побачити досить очевидну їх співзвучність: сучасна теорія "Великого вибуху" лише уточнює та інтерпретує мовою людського розуміння те, що Бог передав Мойсею у кількох вагомих та сповнених вищим сенсом словах. Звичайно, для неотомістів лишаються вірними слова Св. Томи про перевагу істин віри над істинами людського розуму. Тому й сьогодні філософія може повною мірою виконати свої функції лише за умови союзу із теологією. У розумінні людини неотомісти також дотримуються вихідних тез Св. Томи, тобто вони наполягають на єдності в людині душі й тіла, вважають, що пізнання розпочинається із відчуття, із реальних контактів людини із дійсністю, але ці контакти врешті повинні активізувати наш розум, який можливість пізнавання переводить у дійсність.

Досить активними неотомісти поставали у політичній діяльності XX ст.: вони виступали із гаслами соціальних та церковних реформ, підтримували боротьбу за мир, сприяли поширенню благодійницької діяльності.

Авторитетним напрямом релігійної філософії була також протестантська теологія (К.Барт (1886-1968), П.Тілліх (1886-1965), Р.Бультман (1884-1976) та ін.), яка отримала назву негативної, оскільки різко підкреслювала принципову неспівмірність Бога та світу, а через це і неможливість розумового осягнення Бога (неотомісти, йдучи за Св. Томою, нагалошували на необхідності порозумнення волі). Вихідна теза цієї філософії: Бог постає принципово недосяжним для світу і поза Його волею немає і не може бути людського із Ним діалогу. Тому за людиною лишається лише одне - віра: щира, віддана, непохитна. Бог же сам відкриває себе людині та світу тоді, коли вважає це доречним (ключові моменти історії, у які Бог відкриває себе людині назвали ''кайроси"- з давньогрецької - "доречно", "влучно"). П.Тілліх вважав, що своє відношення до найпершого, безпідставного та неаналітичного Буття людина виражає у культуротворенні, а вирішальне значення для розвитку культури людства мають "кайроси", коли відбувається прорив людини до над часової основи історії.           

Серед філософських течій релігійного спрямування варто згадати також теософію (О. Блаватська( 1831-1891), Р.Штате (1861-1925)), учення "живої етики" (О.Реріх) та російську релігійну філософію (С.Булгаков (1871-1944), П. Флоренський (1882-1943)), ідеї яких мали і мають неабиякий вплив і поширення. Представники теософії ("теос" - бог, "софія" - мудрість) грунтували свої твердження на тезі про те, що релігії усього світу ведуть розмови про одне й те ж саме - про виявлення божественного у відношенні до людини.

5. Провідні тенденції розвитку світової філософії  на межі тисячоліть.

Перегляд найбільш авторитетних напрямів та течій філософії XX ст. досить яскраво засвідчує багатоманітність цієї філософії, широту її проблематики. Наприкінці XX ст. відбулося ніби певне повернення до її початкової проблематики: якщо філософія XX ст. починала із відкидання абсолютів, заперечення значення метафізичних роздумів, вважаючи, що вона покінчить з ними назавжди, то наприкінці століття ці теми знову виявилися актуальними.

Виявилося, що не зник інтерес до абсолютів, що рішуче відкидання метафізики може привести до суттєвого спрощення філософської рефлексії та до втрати філософією своєї специфіки.

Проте, кінець століття ознаменувався не простим поверненням до названих тем, а виникненням різних, інколи - протилежних тенденцій в їх інтерпретації. З одного боку, збільшився інтерес до тих філософських напрямів, які традиційно пов'язували філософію із метафізичними дослідженнями. Йдеться про неотомізм, філософію М.Хайдеггера, М.Гартмана, протестантську теологію, філософську онтологію, традиції кантіанства, гегелівської філософії та ін.

З іншого боку, із кінця 60-х рр. розгорнулася радикалізація некласичиої філософії, пов'язана із закликами покінчити із раціональністю, логікою, усякими нормуваннями інтелектуальної діяльності з метою виходу на нові горизонти творчості. Зазначена радикальна філософська хвиля постала найпершим предметом обговорення та філософських дискусій кінця XX ст. Початок цій хвилі поклали ідеологи "нових лівих" (Б.-А.Лекі, А. Глюксман, Ж.-М.Бенуа, К.Жамбе, М.Клавель та ін.)під час вибуху молодіжних бунтарських рухів у Франції у травні 1968 р., коли студентська молодь рішуче постала проти засилля бюрократизму, тенденцій західного суспільства до втрати своєї мобільності, до занурення у розкіш та комфорт. Ці ідеологи стверджували, що союз влади та науки, веде до нового рівня людського поневолення, що індустріальне суспільство являє собою нову форму варварства та внутрішнього збіднення людини. Представники "нової філософської хвилі" (така назва утвердилась у дослідницькій літературі) закликали до розриву із усією попередньою філософською традицією, оскільки, на їх думку, саме вона приивела до того культу раціональності - розуму та ефективності, - який запанував в Європі. Тому необхідне повернення до найперших "джерел" людськості, до стану "до-логосу", де людина розмовляла голосом серця та щирого почуття.

Представники "нової філософської хвилі" закликали надати волю проявам інстинктів життя, створювати нову "чуттєвість", що революціонізує людину. Ці ідеї влилися у думки так званого "філософського постмодерну", який їх певною мірою змінив, а певною мірою радикалізував (Ж.Деррида, Ж.Дельоз, П.Слотердайк, Р.Рорті (у ранній період його діяльності)). Філософський постмодерн (пізній модерн, після модерну) проголосив тезу про остаточне окультурювання людини. На думку постмодернистів, майже про все можливе у людському житті вже щось сказане культурою, у тому числі - і філософією. Тому бунтом для сьогоднішніх філософствувань постає світ культури.

Філософствувати сьогодні - це значить не відкривати щось таке, чого ще ніхто не відкрив, а нести невимушений діалог із культурними нашаруванням усіх часів та народів, прочитуючи їх так, як тільки можливо, бо останнє ї буде свідченням того, як виглядає людське розуміння сьогодні. Зрозумілим стає те, чому постмодерн взяв на озброєння методологічні розробки філософської герменевтики (мистецтво прочитування текстів) та структуралізму, перш за все у варіанті деконструкції Ж.Дерриди. В цілому у постмодерні вийшли на перший план такі принципи:   

антилогіцизм - протест проти будь-яких, а по-перше - логічних унормувань думки чи інтелектуальної діяльності;

антидемаркаціонізм - протест проти будь-яких різких розмежувань різних напрямів діяльності, тобто наполягання на тому, що наука, мистецтво, міф фантазія повинні в людському самовиявленні зливатися, а не протистояти одне одному;

вторинне засвоєння - діяльність на основі тих феноменів, які вже виявлені в історії культури;

вільний герменевтичний дискурс - відкидання будь-яких норм у ведення розмови діалогу із явищами культури, людини та людської життєдіяльності.

У нове тисячоліття філософія увійшла збагаченою досвідом XX ст., вона тепер постає більш внутрішньо вільною, проте - і більш мудрою, більш терпимою до незвичних ідей та позицій, більш виваженою.

Домашнє завдання; опрацювати конспект лекції.

1.                           Які зміни відбулися в філософії Європи наприкінці 20- на початку 21 ст.? Назвіть головних представників філософії цього часу та як називався напрям в якому вони працювали?

2.                           Дайте характеристику напрямків філософії 20-21 ст.

3.                           Поясніть що таке релігійна філософія, які її основні напрямки та філософи.